Понад рік тому, після того, як не стало дружини, Орест Іванович став скаржитися на самопочуття.
Він за дружиною сумував.
Оскільки він міг самостійно ходити по квартирі, до ванної чи іноді виходити на балкон, але більшість часу проводив у ліжку, рідні шкодували його.
Його онучці, Анастасії, іноді здавалося, що дідусь свідомо створив таку ситуацію, аби всі навколо нього метушилися.
Мовляв, «Я вас виростив, тож тепер ви мені зобов’язані».
Багато в чому це було заслугою його дружини, на жаль, бабусі.
Вона сама ніколи не працювала, присвятивши все життя родині, дому, буквально прислуговуючи чоловікові та дітям.
Чоловік добре дуже звик за довгі роки до такого життя. Але тепер ці обов’язки хтось із родичів мав взяти на себе.
Коли проводжали маму Людмила, молодша донька Ореста Івановича, сумувала дуже.
Вона з сім’єю жила у трикімнатній квартирі батьків чоловіка і часто мала з ними конфлікти, на жаль. Тож спадок — навіть половина квартири у центрі міста — був для неї дуже бажаним майном.
А коли виникла нагода доглядати за батьком і, можливо, отримати цю нерухомість повністю, Людмила вирішила, що це її шанс, який не варто втрачати.
Старша донька, Катерина, добре пам’ятаючи, як її мати втомлювала себе служінням татові, адже все намагалася для нього якнайкраще робити, не дуже охоче, але запропонувала свою допомогу, але батько одразу відмовив.
Катерина була надто незалежною і твердою характером, щоб імітувати слухняність в усьому, на яку він розраховував. Батько очікувано обрав молодшу доньку, адже вона мала більш м’який характер.
Катерина, яка мала непогану роботу і часто їздила у відрядження, відразу сказала своїй молодшій сестрі:
— Він ще нас усіх переживе. Я не кину роботу. Він ще й не такий старенький вже, ще сам дасть собі раду. Хочеш — бігай біля нього, я не буду.
— Тоді все майно дістанеться лише мені, я ділитися з тобою не збираюся, — впевнено заявила Людмила. — Це ж така праця, такий важкий клопіт доглядати за старенькими батьками! — вона почала картинно хитатися з боку в бік.
Катерина, поміркувавши, погодилася.
Перший тиждень вона майже завжди була біля свого батька, але потім у неї раптом виникли «нагальні справи», і вона попросила Анастасію, доньку Катерини, її підмінити.
— Це лише на кілька днів. Якраз на твої вихідні, — промовила тітка.
Анастасія, звісно, погодилася. Але потім у тітки знову і знову щось траплялося, і Анастасії доводилося все частіше бути біля дідуся.
На найману доглядальницю, як і очікувалося, у Людмили грошей «не було». Вона користувалася дідусевою пенсією, але переводила племінниці лише крихти, пояснюючи це тим, що потрібно оплачувати комунальні рахунки, ходити до аптеки та купувати продукти постійно.
Анастасія сама викликала фахівців з поліклініки додому, часто платно.
Вона завела спеціальний зошит і складала туди всі медичні документи.
Останнім часом дідусь їв не добре і скаржився на все. Але Людмилі до цього не було жодного діла.
— Він же постійно лежить, не рухається! Скільки, на твою думку, він має їсти? — відповіла вона якось.
— Ну і що, що лежить. Ні, тітонько, тут щось не так. Потрібно в поліклініку йому. Він постійно скаржиться на все.
— Саме так: то тут, то там. Ми це вже проходили. Якщо ти хочеш цим займатися — займайся. У мене робота, дві квартири на мені, враховуючи батьківську, і батько.
Анастасія засмутилася від цих слів.
Останнім часом вона проводила з дідусем щонайменше чотири дні на тиждень, а не тітка.
Анастасія працювала у кав’ярні недалеко від дому. Вона там залишилася після інституту.
Місце було прибуткове, але роботи було багато. Колектив був чудовий, і співробітниці завжди йшли назустріч.
Анастасія жила окремо після того, як вступила у спадок матері, і в житлі не мала потреби.
Вона була повноправною власницею однокімнатної квартири.
Людмила прекрасно розуміла, що на племінницею можна командувати, вона добра дуже людина, а її м’який характер був дуже схожий на бабусин.
Але Анастасії було щиро шкода дідуся. Вона бачила, як байдуже до нього ставиться його молодша донька, хоча обіцяла його доглянути за квартиру, як вона робить усе недбало, не уважно зовсім.
Їй хотілося це змінити. Змінити можна було лише одним способом — усе робити самій.
Але колеги вже важко зітхали, неохоче погоджуючись на підміну. У кожного були свої справи та родини і постійно поступатися одній людині і робити більше роботи за неї, вже ніхто бажання не мав.
А згодом новорічні свята розставили все на свої місця.
Людмила знала, що Анастасія працюватиме з тридцять першого грудня по десяте січня.
Як завжди, тітка обіцяла прийти вранці, перш ніж Анастасії потрібно було виходити на зміну.
Але тридцять першого грудня Людмила не з’явилася. Телефон її зовсім не відповідав.
— Іди вже, Насте, що ти тут сидиш біля мене, — сказав тихо Орест Іванович. — Приїде вона, нікуди не дінеться.
— Не можу, дідусю. Я за тебе хвилюватимуся на роботі. Минулого разу ви повернулися і не змогли лягти назад, а її до вечора не було, — заперечила Анастасія.
Анастасія набрала номер чоловіка тітки, але той теж не відповів.
Людмила зателефонувала лише через годину і схвильовано повідомила про якісь там проблеми їх:
— У нас прорвало трубу! Скрізь вода в квартирі, а сантехніка немає! загалом – такі справи, зайнята я.
— Нехай ваш син приїде, я відпросилася на дві години! — ледь стримуючись, попросила Анастасія.
— Стасик поїхав на всі свята до друзів у Львів, його не буде!
— А я? Як же я, тітко Людо? Мені ж треба на роботу! — голосно говорила вже Анастасія в слухавку.
— Ти ще й кричиш! Я що, маю все кинути і їхати до вас?
— У вас чоловік вдома, нехай він чекає сантехніка, або його батьки, зрештою!
— Його батьки поїхали в гості, а він учорашнього дня зайнятий, роботи йому додому багато дали, я не можу залишити його одного!
Анастасія швидко побігла до сусідки — літньої жінки, яка у крайніх випадках погоджувалася посидіти з дідусем.
Сусідка довго відмовлялася, але Анастасія дістала з гаманця їй 500 гривень і простягнула їй:
— Будь ласка.
— Гаразд. Але тільки до восьмої години вечора, потім до мене приїде подруга, — погодилася жінка.
— Звісно, — сказала неправду Анастасія.
Сама вона чудово знала, що її зміна закінчувалася о десятій вечора, і якщо Людмила не приїде, вона повернеться не раніше одинадцятої, але виходу у неї не було.
Начальниця, яка зазвичай була стриманою і розуміла дівчину, почала докоряти, щойно Анастасія з’явилася у дверях.
Весь цей час їй самій доводилося стояти за касою:
— Ще раз ти прийдеш на роботу так пізно, і я тебе звільняю! Мені абсолютно байдуже, що в тебе трапляється вдома. Я не триматиму в штаті людину, яка не цінує своє місце! Я не можу завжди бути доброю, втрачаючи гроші свої.
Анастасія лише кивнула у відповідь, адже чудово розуміла, що вона винна сама.
Вона прекрасно розуміла, що її постійні відпрошування та прохання «увійти в її становище» ні до чого доброго не приведуть.
З напарницею Марією вдалося поговорити лише після обіду.
— А знаєш, Насте, я б на твоєму місці зателефонувала до жеку і запитала, чи справді там в них води налило. Я майже впевнена, що вони вже святкують Новий рік, а не чекають сантехніка, — сказала Марія. — Існує два типи людей: одні отримують спадок чужими зусиллями, а інші доглядають за старенькими батьками, бабусями та дідусями.
— Другий тип, я так розумію, це я?
— Звичайно, — підтвердила Марія. — Ти ж не можеш сказати тітці «ні». А коли дідуся не стане, тебе просто залишать осторонь, і квартирку привласнять твоя рідна тітка.
— У мене є де жити, — знизала плечима Анастасія.
— І що? Друга квартира не зайва, тим паче у такий складний час. У моїй родині старший брат мами з дружиною доглядали за бабусею, їм дім і перейшов від неї у спадок, це справедливо цілком, ми усі домовилися відразу про це. А тут виходить, що ти біля дідуся постійно сидиш, а спадок тій, хто нагліший.
Анастасія замовкла.
Не те щоб Марія відкрила їй очі, ні, вона й сама все чудово розуміла, але нічого не могла з цим зробити.
— Дзвони, — Марія вказала на телефон.
У цілодобовій диспетчерській, як з’ясувалося, про жоден потоп в квартирі тітки й близько не чули, заяв від мешканців не надходило.
— Ось, а я що казала? — Марія приймала замовлення.
— Дивно це, — похитала головою Анастасія.
— Нічого дивного. Одні доглядають, а інші отримують майно. Хто хитріший, того й житло.
О восьмій вечора зателефонувала сусідка. Тітка так і не приїхала.
— Я вже їду, ви ж знаєте, які пробки, я не встигаю, не зі своєї вини. Якщо не приїду до дев’ятої, ви йдіть до себе, дякую, — говорила Людмила сусідці у слухавку.
Анастасія полетіла до дідуся. Все обійшлося та добре було. Сусідка вже пішла, а Орест Іванович спав.
Анастасія сіла біля вікна, підперши голову рукою, і засумувала.
Це був перший Новий рік, який вона зустрічала без своїх близький і мами. Вона ніколи не думала, що у свої двадцять сім років стане доглядальницею для дідуся.
Святковий настрій витав за вікном: люди метушилися, веселощі. Але у Анастасії не було відчуття свята.
Вранці тітка Людмила запізнилася на десять хвилин.
Анастасія сиділа в коридорі, дивлячись на годинник.
— Ну що, сантехнік приїжджав? Полагодив?
— Привіт. Сантехнік? А-а-а. Так, приїжджав. Не повіриш, цілий день чекали, я тобі вже пізно дзвонити не стала.
Анастасія лише посміхнулася. Якби не поспішала на роботу, вона б усе висловила, що зібралося на душі.
Після закінчення свят Людмила мала підмінити Анастасію.
Але в п’ятницю ввечері тітка знову не прийшла. Знову довелося просити колег.
Наступного дня Анастасія відзначала свій День народження. Подруга Марія прийшла в гості.
— Імениннице, привіт, — прошепотіла Марія і вручила великий і красивий букет. — Що це за життя таке? Навіть у власний День народження не можна вийти в кафе!
— Тітка сказала, що занедужала. А дідусю, ти ж розумієш, потрібен догляд, — відповіла Анастасія.
— У неї є чоловік і син, який теж на житло претендує, я так розумію. Дві години посидіти могли б. Усі вони користуються твоєю добротою!
— Давай не будемо про це. Тобі торт чи тістечко?
Марія мило посміхнулася, передбачаючи частування.
— І торт, і тістечко, і салат давай, я голодна після роботи.
— А від мене подарунок, — Марія подала Анастасії конверт.
— Ну ти даєш! Сертифікат на три тисячі гривень в салон краси. Ось це подарунок! — Анастасія щиро зраділа.
— Дивишся на тебе і розумієш, що тобі це потрібніше, ніж іншим. Тобі треба відволікатися, дбати про себе.
— Анастасіє, — покликав дідусь, коли вона мила посуд.
— Так, дідусю, щось принести?
— Ні, ти сядь, мені з тобою поговорити треба. Як матимеш час, запросиш до мене нотаріуса, я заповіт оформлю.
— А що його оформляти? Тітка Люда все й так отримає. Навіщо гроші витрачати? Ми в середині січня записані до фахівців з тобою в поліклініку, краще ці гроші витратимо на те, щоб тебе доставити туди.
— Воно то так, але я хочу все оформити, щоб ні в кого потім запитань не виникало.
— Дідусю, ти це до чого? Ти ще бігати будеш! Чого це ти зібрався?
— Ні, звичайно, Анастасіє, але так мені буде спокійніше.
Розмова з дідусем забулася в щоденних турботах.
Анастасія записала в щоденник завдання — зателефонувати нотаріусу і запланувати його приїзд.
Тітка Людмила брала слухавку не одразу. Анастасії доводилося телефонувати їй кілька разів.
— Тітко Людо, ми ж домовлялися, що ви побудете з дідусем на цих вихідних? — запитала Анастасія, відчуваючи, як у ній назбирується втома.
— Ну, я не можу покинути людей, це ювілей, нас усією сім’єю запросили, це дуже рідні люди нам! Як я піду з ресторану? — відповіла Людмила. — Попереду ж вихідні, тобі нікуди не треба, я приїду десь опівночі.
— Я хочу виспатися! Я ледве стою на ногах! А дядько Олексій?
— Він теж зі мною. А Стасик поїхав з друзями на всі вихідні, — прозвучало у відповідь.
Анастасія просто натиснула кнопку відбою. Вона хотіла все висказати, але стрималася.
— Анастасіє, а давай чаю поп’ємо, — донеслося з кімнати Ореста Івановича.
— Дідусю, ми ж щойно пили! — відповіла вона з кухні.
— А я б ще випив і цукерку з’їв.
— Гаразд, принесу, — Анастасія ввімкнула чайник.
Внучка сіла поруч і посміхнулася йому.
— Зовсім втомила тебе Люда, — сказав дідусь, помітно засмутившись і був незадоволений водночас.
— Нічого. Мені треба брати з тітки приклад, — відповіла Анастасія з гіркотою. — Вона не хвилюється, не поправляє тебе по сто разів у ліжку, постіль міняє раз на тиждень, а не щодня, як я, і міцно спить вночі.
— Ні, Анастасіє, як вона не треба. Я ж тобі не розповідаю, але вона іноді прийде і одразу лягає спати, або йде в магазин, зустріне там подруг і десь в кафе з ними сидить.
Анастасія обурилася.
— А що там у нас із нотаріусом? — раптом перевів тему дідусь.
— Ми ж на середу домовилися, ти забув? Мені не дзвонили, значить, він приїде. Не хвилюйтеся.
Уранці в понеділок прийшла тітка.
— Що ви собі дозволяєте? — сказала Анастасія. — Я вчора повернулася з роботи, а вас немає, дідусь один, ви ж могли почекати мене?
— А що з ним буде? І тобі привіт, племіннице. Він же не втече, — розсміялася Людмила.
— Ех ви!
— Ти, здається, спати хотіла, то йди, спи. Я прийшла, тату. Зараз снідатимемо, — голосно повідомила донька.
— Я замість вас відпочивала всі вихідні, а ви мали б тут бути!
— Ти щось, Анастасіє, стала забагато обурюватися! — не стрималася Людмила.
— Донечко, привіт. Іди сюди, — покликав батько, явно намагаючись припинити цю суперечку.
Анастасія швидко зібралася і поїхала на роботу.
Увесь день вона клювала носом.
Начальниця вийшла в зал перед закриттям і, покликавши Анастасію, повідомила:
— Завтра на стажування виходить дівчина на твоє місце. Можеш показати їй тут усе і йти одразу, або звільнятися за два тижні.
— Як? Я ж відпрацювала всі свята, більше не відпрошувалася!
— Я так вирішила, Анастасіє, і ми не обговорюватимемо моє рішення.
— Тоді два тижні працюватиму, бо мені гроші потрібні, — розвела руками Анастасія.
Дідусь одразу помітив, що внучка прийшла зовсім без настрою.
— Щось трапилося? — одразу запитав він.
— Мене звільнили з роботи. Сьогодні був останній день. Їм потрібен працівник, який працює, а не сидить із дідусем. Ну і добре, правда ж, дідусю? Знайдеться для мене інша робота.
— Знайдеться, звичайно. Ти мені подзвони Людмилі, мені треба з нею поговорити.
Людмила не одразу зрозуміла, чому батько просить принести його банківську картку.
— Ти скажи, що треба оплатити, я зроблю, — відповіла вона.
— Тепер картка буде у мене, тут і приходитимеш платити, або Анастасія.
— Так ось звідки ростуть ноги! — обурилася донька. — Виходить, ти внучці більше довіряєш, ніж доньці рідній? Ах так! Гаразд. Я привезу картку на вихідних.
— Вези зараз, чого чекати вихідних.
— Та там триста гривень лежить, грошей немає.
— Ну і добре, тим більше вези.
Людмила привезла картку, мовчки пройшла і поклала її на тумбочку.
— Ще що? — запитала вона в батька.
— Ах, так. Я хотів тобі сказати: у мене нещодавно був нотаріус. Квартиру цю після себе я залишу Анастасії, я на неї дарчу вже написав.
— Як? Навіщо? Чому Насті?! — заговорила Людмила, здивувавшись.
— Я так вирішив.
— У неї ж є квартира, тату! А ми з батьками живемо!
— Раз живете, значить, житло є.
— Я своєї думки не зміню, хто за мною доглядає, той і отримує квартиру!
— А я, виходить, не доглядаю, ночами не сплю, сиджу тут, перу тобі все! — обурилася донька.
— Виходить, так, — відповів батько.
— Ну, Анастасіє, у-у-у, — обурилася тітка.
— І нічого в моєму домі руками махати, — підвищив голос батько.
Людмила пішла, грюкнувши дверима.
— Навіщо ви так, дідусю? Залишили б їй квартиру, а то якось негарно виходить, я відчуваю провину свою, — запитала Анастасія.
— Ех, ти! Доросла, а нічого навколо не бачиш. Залишу їй, це буде несправедливо, я їй не потрібний, ти ж сама бачиш, лише квартира моя. Це я їй ще не розповів, що меністало краще, я вже добре ходжу і бачу, що вже й сам до магазину ходитиму скоро і на вулиці гулятиму, а ти матимеш тепер свій вільний час і на роботу ходитимеш кращу. Ти давай, до мене переїжджай, а свою квартиру здавай в оренду. На пенсію, а вона у мене майже 9 тисяч гривень і з оренди твоєї квартири проживемо, і роботу ти собі достойну знайдеш.
Дідусеві дійсно ставало краще, він по трішки відновлювався і сам вже все вдома робити став, навіть щодня готував смаколики для себе і онучки, а Анастасія на роботу пішла.
Людмила ж більше так і не з’являлася в батька жодного разу. Вона вирішила, що раз квартира не дісталася їй, можна обмежитися лише дзвінками.
Для всіх ця ситуація стала важливим уроком про ціну справжнього співчуття.
Але чомусь частина родини стала на сторону Людмили, мовляв, вона ж рідна донька і свого житла не має, тому вона мала б успадкувати батькову квартиру. Людмила скаржиться родині і досі, що доглядала тата вона добре, а квартира дісталася внучці?
Ну чому бувають такі люди в родині, які хочуть лише майна? В житті ви теж таких зустрічали?
Фото ілюстративне.
