Ми з моїм чоловіком Віктором зробили все, що було в наших силах, на той час, для того, щоб наша єдина донечка ні в чому не мала потреби у своєму житті, щоб їй жилося легше, ніж колись нам з чоловіком.
Адже у нас було непросте дитинство, та й батьки нам не могли допомогти ні з житлом, ні, взагалі, з фінансами.
Ми не були люди заможні і родини у нас звичайні, але кожну вільну гривню, по можливості, вкладали в свою донечку, а також старалися приділяти їй максимум уваги, турбувалися про неї завжди, як могли.
Зараз наша донечка Ірина давно виросла, і практично забула про нас зовсім, тепер у неї своє життя і свої проблеми та турботи, і зовсім їй зараз не до нас.
Коли наша донька ще навчалася в школі, ми оплачували їй усі гуртки, які вона тільки хотіла: гімнастика, танці, плавання, малювання, потім економили на всьому, аби тільки вона добре закінчила навчання у хорошому університеті.
Коли наша Ірина подорослішала – ми з батьком взяли чималий кредит, аби тільки у неї було власне житло, і щоб вона в майбутньому ніколи не жила в чужому домі і їй не докоряли цим.
А як вже нашій Ірині виповнилося 27 років, вона познайомилася з молодим чоловіком.
Павло покликав її заміж.
Нам з чоловіком наречений нашої доньки, правду кажучи, зовсім не сподобався – приїжджий хлопець з якогось дуже маленького села, з бідної сім’ї і без хорошої освіти.
Звичайно, не про такого зятя ми мріяли у своїй родині.
Я з батьком намагалися якось м’яко Ірина умовити, пояснити, що це не правильно, щоб вона не поспішала виходити заміж, а все таки гарненько подумала, чи він – саме та людина, з якою вона хоче провести своє життя і жити з ним разом.
Та Ірина не слухала нас, вона привела Павла в куплену нами квартиру, і поселила його на всьому готовому.
Зять цей навіть прогодувати себе і Ірина сам не міг, тому нам з чоловіком весь час доводилося передавати їм гроші та продукти і забезпечувати тепер їх обох.
Загалом, донька з Павлом зіграли весілля.
Основну частину грошей на святкування весілля Ірини та Павла давали ми, свати наші лише пів банкету ледь оплатили.
Як не дивно, але моєму чоловікові довелося подбати про те, щоб влаштувати нашого зятя на хорошу роботу, і завдяки цьому він тепер може забезпечувати нашу дочку хоч якось, адже зарплата там немаленька.
Ми очікували, що діти будуть вдячні нам за все, адже ми дуже витратилися з батьком, ці гроші ми відкладали не один рік, відмовляючи в усьому собі.
Коли Ірина з чоловіком стала жити більш-менш самостійно, ми з чоловіком, добре все обдумавши, майже перестали їм допомагати, і стали відкладати гроші собі на старість.
Адже розуміли, що на доньку, що на зятя надії мало, адже вони точно не будуть добре дбати про нас на старості років, адже зараз навіть про себе самі нормально подбати не можуть.
Одним словом, надії на них ми не мали і це зрозуміло, адже діти показали себе нам не з кращої сторони.
Мені було непросто з цим змиритися, звичайно, але для дочки тепер існує тільки один авторитет – її власний чоловік, вона його слухається в усьому, і погоджується з ним завжди, а він навіює їй такі думки, що тепер вони окрема зовсім сім’я, а ми батьки – маємо самі дбати про себе і допомагати молодій сім’ї, щоб вони швидше стали на ноги.
Дуже непросто нам було чути подібні слова від своєї рідної єдиної донечки, якій ми з чоловіком хочемо тільки добра, і для якої нам нічого не шкода, для якої ми так старалися і так багато віддали для неї.
Ми стільки років жили лише заради Ірини, але вдячності від неї не маємо.
Важко просто усвідомлювати, що вона завжди на стороні свого чоловіка
Здається мені, що все це почалося через те, що ми не дозволяємо своєму зятю прописатися в квартирі, яку купили самі за свої кошти для своєї єдиної доньки ще колись дуже давно.
Ми не хочемо, щоб Павло прописувався в цій квартирі, адже при розлучені він може забрати частину собі, ми вже зараз бачимо, що він людина недобра, адже ми нічого йому недоброго не вчинили, а він так налаштував нашу доньку проти нас.
Але як Ірині це все пояснити ми поки не знаємо. Вона нас не розуміє, лише ображається ще більше на нас.
Фото ілюстративне.