Село затишно вмостилося між пагорбами, де кожна хата знала про сусідську більше, ніж про власну. Галина і Марія виросли тут, на одній вулиці. Їхнє дитинство пахло пилом польових доріг, парним молоком і яблуками, які вони крали в саду старого діда Панаса. Вони були нерозлийвода: разом заплітали коси, разом бігали на танці до сільського клубу, разом мріяли про велике кохання.

— Галю, от побачиш, ми з тобою і старіти будемо поруч, на одній лавці, — сміялася колись Марія, поправляючи подрузі вишиванку.

Але життя почало писати свій сценарій. Першою заміж вийшла Галина. Іван був місцевим хлопцем — плечистим, зі світлими очима і спокійною вдачею. Він не вмів гарно говорити, зате руки мав золоті. Марія тоді на весіллі танцювала чи не найбільше за всіх, але Галина не помітила, як подруга на мить застигла, дивлячись на те, як Іван ніжно поправляє пасмо волосся на лобі своєї нареченої.

Життя Галини йшло рівно. Народилася донька, звели невеличку хату. Жити було непросто, грошей часто бракувало, але вдома завжди пахло свіжим хлібом і спокоєм.

Марія ж вийшла заміж пізніше, за чоловіка з іншого району. Петро був гоноровим, любив випити і не дуже горів бажанням працювати. Саме тоді в характері Марії з’явилися перші тріщини холодного металу. Коли Галина забігала до неї з гостинцем, Марія приймала його з кривою посмішкою.

— Ой, Галю, дякую за пироги. Ти все печеш? Ну, кожному своє. Хтось пече, а хтось про більше думає, — кидала вона, і в повітрі зависала неприємна тиша.

Коли наприкінці 90-х стало зовсім сутужно, Марія першою зважилася на відчайдушний крок — поїхала до Італії. Село ахнуло. За рік вона прислала гроші на перший поверх нової хати, за два — на другий. Коли вона приїжджала у відпустку, це було схоже на візит іноземної делегації: дорогі пальта, золоті персні на кожному пальці та погляд, спрямований кудись поверх голів односельців.

— Маріє, — несміливо підійшла до неї Галина під час однієї з таких зустрічей біля церкви. — Візьми й мене. Іван на будівництві копійки отримує, доньці вчитися треба. Підкажи, куди звернутися?

Марія поправила дорогі сонцезахисні окуляри й зміряла подругу зневажливим поглядом.

— Ой, Галю… Та куди тобі? Там треба характер мати, зуби. Ти ж у нас «божа кульбабка». Ти там і тижня не витримаєш, тільки гроші на дорогу змарнуєш. Сиди вже вдома, печи свої пироги.

Галина тоді промовчала. Вона не образилася на відмову, її поранив холод. Наче між ними виросла стіна з італійського мармуру, який Марія так старанно купувала для своєї нової оселі.

Минуло десять років. Марія вже була «пані» на все село. А Галина таки поїхала. Не через Марію — життя притисло. Їй не допомогла подруга дитинства, допомогли далекі знайомі. Чотири роки в передмісті Неаполя були пеклом. Вона доглядала за лежачою літньою синьйорою, яка мала складний характер. Галина вивчила мову за нічні чергування, навчилася готувати пасту краще за італійок і навчилася головному — цінувати кожну зароблену монету.

Вона не будувала замків. Вона просто перекрила стару батьківську хату якісною черепицею, поставила сучасні вікна і зробила всередині ремонт, про який мріяла все життя — скромний, але зі смаком. Люди в селі почали перешіптуватися:

— Бачили, як Галина хату вичухала? І за чотири роки впоралася, а Марія вже п’ятнадцятий рік там горбатиться. Видно, Галя розумніша, гроші до гроша складала.

Ці слова стали для Марії отрутою. Вона не могла пережити, що її «статус» головної заробітчанки похитнувся.

— Хто знає, як вона ті гроші заробляє, — почала нашіптувати Марія сусідам біля магазину. — Ви ж бачили, як італійські чоловіки на наших дивляться. Вона там, мабуть, не тільки горщики виносила. Не може проста доглядальниця за чотири роки таке господарство підняти. Ой, бідний Іван, роги в нього вже до неба ростуть…

Чутки, як сухе листя, полетіли селом. Марія знала, куди бити. Вона підійшла до куми Івана і «по секрету» розповіла історію про нібито «багатого італійського кавалера» Галини.

Коли Галина зателефонувала додому в чергову неділю, Іван не відповів на її «Привіт, рідний».

— Я подаю на розлучення, — коротко кинув він.

— Іване, що ти кажеш? Що сталося? — у Галини підкосилися ноги.

— Ти знаєш, що сталося. Село знає. Не хочу я твоїх грошей, нагуляних в Італії. Не приїжджай сюди більше.

Світ навколо Галини розсипався на дрібні друзки. Вона кинула все і наступного ж дня виїхала додому. Вона не виправдовувалася по телефону, вона хотіла бачити його очі.

Вдома була важка розмова. Іван спочатку не хотів навіть слухати, але Галина поклала на стіл свій щоденник витрат, де була записана кожна зароблена і витрачена євро, і показала фотографії своєї підопічної, за якою ходила до останнього подиху.

— Хто це тобі сказав, Іване? — тихо спитала вона.
Через спільних знайомих ниточка потягнулася до одного імені. Марія.

Галина не кричала. Вона просто пішла до Марії. Та якраз похмуро поралася в саду свого двоповерхового палацу.

— За що ти так зі мною, Маріє? — Галина зупинилася біля хвіртки. — Ми ж з одного горщика їли. Я за тебе раділа, коли ти хату звела. Чому ти мою сім’ю зруйнувати захотіла?

Марія випрямилася, кинула сапу на землю. В її очах не було каяття — лише стара, як світ, злоба.

— А ти що думала? Що приїдеш королевою? Що за чотири роки зробиш те, на що я життя поклала? Думаєш, я забула, як ти на випуску в найкращій сукні була? А як Іван… — вона на мить замовкла. — Думаєш, я забула, що він на тебе дивився так, як на мене ніхто ніколи не дивився? Я все життя хотіла бути кращою за тебе. А ти навіть в Італії примудрилася мене переплюнути!

Галина дивилася на подругу і раптом побачила не успішну багату жінку, а маленьку, зморщену від заздрості душу, яка сама себе зачинила в золотій клітці.

— Ти не хату в Італії будувала, Маріє. Ти в’язницю собі будувала. А тепер в ній і живеш.

Іван зрештою все зрозумів. Вони вибачили одне одному цей момент слабкості та недовіри. Але Галина винесла з цієї історії найгіркіший урок: іноді ворог не приходить здалеку. Іноді він росте поруч із тобою, посміхається твоїм жартам і знає всі твої таємниці, щоб одного дня використати їх як ніж, встромлений у спину.

Дружба закінчилася. На місці колишньої довіри залишився лише холодний попіл, але Галина більше не озиралася на сусідську хату. Вона знала: справжній достаток — це коли в тебе на душі чисто, а вдома — спокійно. А Марія… Марія так і залишилася жити у своєму великому палаці, де з кожного кутка на неї дивилася її власна самотність.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.