fbpx
Життєві історії
Коли Микола сказав, що розписався з Валентиною, його мати довго сумувала. Через те, що чоловік не хотів приймати в родину невістку з дитям. Тому молоді й весілля не справляли. Щоб якось розважити душу, Світлана Петрівна поїхала до сестри. Повернувшись додому, підбадьорена Світлана Петрівна вирішила спокійно поговорити з чоловіком про подію, але він навіть і слухати не схотів. Не буде в його хаті чужої дитини — і край. Невдовзі у невістки був день народження. Світлана Петрівна зібралася її привітати. — Не смій! — мовив чоловік. — Я забороняю тобі до неї йти! А згодом життя їх дуже змінилося

Коли Микола сказав, що розписався зі своєю Валентиною, його мати таки довго плакала. Через те, що її чоловік не хотів приймати в родину невістку з чужою дитиною. Тому молоді й весілля ніякого не справляли. Щоб якось розважити душу, Світлана Петрівна поїхала до своєї сестри. Вислухавши її, Лариса порадила: «Підтримай сина. А дитина, чия б вона не була, — то завжди щастя. Ось побачиш, згодом це зрозуміє і твій Дмитро».

Повернувшись додому, підбадьорена Світлана Петрівна вирішила якось спокійно поговорити зі своїм чоловіком про подію, але він навіть і слухати не схотів свою дружину. Не буде в його хаті чужої дитини — і край. Тож розмови у них не вийшло. За матеріалами

Невдовзі у невістки був день народження. Світлана Петрівна вирішила дружину сина привітати.

— Не смій! — відразу мовив чоловік, зрозумівши, куди чепуриться його дружина. — Я забороняю тобі до неї йти!

Сердитий Дмитро пішов на кухню і демонстративно налив собі.

— Марійко, — покликала Світлана Петрівна доньку, котра жила ще з ними. — Піди привітай Валентину за мене. Сама розумієш, як тяжко Миколі, адже він надіявся, що ми прийдемо. Весілля вони не святкували, то хоч зараз з ними посиділи б за столом…

— Не переймайся так, мамо, — заспокоювала Марійка. — Все буде добре, от побачиш. Валентина добра, привітна, вона все зрозуміє. Ми з нею вже давно подружилися. А донька її, Вероніка, таке гарне та хороше дитя. Веселе, допитливе.

Марійка взяла подарунок, приготовлений її матір’ю, та не встигла ще й до дверей підійти, як її перепинив батько:

— Ти куди?

— Піду прогуляюся з дівчатами. Спека спала, тож посидимо у парку.

— Дивись мені, не знайди й собі таку пару, як Микола! Нам чужі діти не потрібні в родині, з мене досить вже!

Світлана Петрівна зайшла в спальню, присіла на ліжко і тихенько, щоб Дмитро не почув, заплакала.

Минуло пів року відтоді. Якось Микола повідав матері, що вони з Валею чекають дитину. Дізнався про це і батько. Як не дивно, але ця новина вплинула на нього просто чудодійно. Він довго обговорював її, а потім почав… збиратися до сина в гості. Та все примовляв:

— Це ж яке щастя — я скоро матиму свого онука!

— Дмитре, двох онуків, — тихо зауважила Світлана Петрівна.

— Хай буде так, як Бог велів, — Дмитро якось винувато подивився на дружину. — Хіба я без серця?

— Ти полюбиш Вероніку, ось побачиш. Я відразу ж прихилилася до неї, ми часто гуляємо разом у парку, — зізналася дружина, вдягаючи святкову сукню.

Невістка аж застигла на місці, коли побачила на порозі чоловікових батьків. Чемно запросила їх до хати, заходилася готувати частування. Миколи дома ще не було.

Вероніка одразу кинулася до бабусі, пригорнулася до неї, а потім подивилася на діда й сказала:

— Ти схожий на мого тата, тільки він молодший за тебе. А ще він найкращий!

Коли прийшов Микола, вони довго говорили. Бабуся читала Вероніці казки, Валентина розповідала свекру про свою родину, роботу. І так було їм усім затишно.

Повернувшись додому після гостини, чоловік зачав докоряти Світлані Петрівні. Мовляв, потайки зустрічалася з дітьми, неправду йому говорила.

— Ти ж казав, що ніколи не приймеш невістку з чужою дитиною.

— Я й подумати не міг, що Вероніка така мила та хороша дівчинка! — виправдовувався винувато чоловік. — Та й невістка славна. От я нерозумний старий! Чого я так довго не міг зрозуміти сина! Ти бачила, який він щасливий?

Невдовзі на радість усім народився Максимко. Дмитро щотижня ходив бавитися з онуком, гуляв із ним та Веронікою у парку. Одного дня дівчинка запитала:

— Дідусю, чому в Максимка прізвище Савченко, як у тебе, а в мене інше?

— А яке тобі більше подобається? — запитав дідусь, посадивши онучку біля себе.

— Таке, як у тата.

Того ж дня Дмитро покликав сина до себе і дав йому прочухана:

— Ти чому й досі не вдочерив Вероніку?

— А хіба від цього залежить моє ставлення до неї? Вона мені, як рідна донечка, я щиро люблю її, як своє дитятко.

— Твоє — ні. А ось Вероніці, як видно, не байдуже.

— Я й не знав. Та й Валентина про це мови не заводила.

— Бачиш, Вероніка довіряє мені більше, ніж тобі. Поговори з дитиною, заспокой, скажи, що вона теж Савченко. І негайно виріши це питання…

Слухаючи цю розмову, Світлана Петрівна не могла натішитися. Вийшло все, як віщувала сестра. Вони з чоловіком не уявляють свого життя і без Вероніки, і без доброї та хорошої невістки, яку полюбили як власну доньку.

Надія АДАМЧУК, Рівненська область.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook