Моя історія зовсім не схожа на інші. Я народилася і виросла в місті, поступила в інститут в нашому обласному центрі, і там я познайомилася з своїм майбутнім чоловіком Богданом.
Ми закохалися одне в одного, одружилися ще студентами. Я була єдиною дочкою у своїх батьків, тому ми мали жити разом з ними. У нас був свій великий будинок, так що місця точно б усім вистачило.
Але коли ми закінчили інститут, не стало мами мого чоловіка. У нього вдома залишився батько з сестричкою Богдана, якій на той час було всього 6 років.
Жили вони в селі, дуже далеко не тільки від обласного центру, але і від райцентру. Чоловік дуже сумував за мамою, а ще більше непокоївся тим, як тепер батькові, який зранку до ночі на роботі, доведеться ростити Катрусю.
Богдан несміливо мені сказав, що мусить повертатися в село і допомогти своїм рідним. Він навіть не сподівався, що я, дівчина з міста, погоджуся їхати з ним в село, де немає ніякої цивілізації.
Мої батьки були не в захваті, коли почули про моє рішення, але кинути чоловіка самого в біді я не змогла. Я поїхала з ним в його село, влаштувалася там в місцеву школу на роботу, а для маленької Катрусі я стала справжньою мамою.
Вдома у чоловіка ми прожили 25 років, у нас народилася спільна донечка. Спочатку Катерину заміж видали, а потім ще робота нас тримала. За такий довгий час я вже звикла до життя в селі.
Та мої батьки теж тим часом хворіли, і стали кликати чимраз сильніше, щоб я поверталася до них. Приїхали ми з чоловіком в обласний центр, коли нам було по 47 років. Почали будувати життя спочатку. Було непросто, але ми все витримали.
До чого я все це веду? Зараз мені 67 років, давно не стало моїх батьків, і чоловіка те, на жаль, на цьому білому світі вже немає. Моя дочка вивчилася і поїхала закордон, там і заміж вийшла.
Я останнім часом дуже хворію, мені самій потрібна допомога. Навіть не знаю, що б я робила без своєї Катерини. Вона від мене не відходить, навіть заради мене в місто переїхала. Вони з чоловіком купили тут квартиру і кличуть до себе.
От так добро мені повернулося. До речі, я жодного разу не пошкодувала про своє рішення поїхати з чоловіком в село. Може, я і втратила багато перспектив, але і той досвід, який я там пережила, теж безцінний. Він навчив мене завжди вибирати любов і добро, тоді і життя прожите не намарно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
