Так багато власних сил я в нього вклала, доглядала за ним дуже добре, дала гарне виховання, яке лише могла, стала йому справжньою матір’ю, – гордо доносила мені при першому ж знайомстві Надія Пилипівна, мати мого майбутнього чоловіка, – лікувала, вчила його добре, на гуртки його різні водила постійно, а мій Михайло в дитинстві був такий слабенький, такий ніжний, так що стільки сил й душі в нього вкладено, поки він виріс та став таким красенем, не передати словами.
І свекор мій майбутній відразу руку дружині поцілував в знак великої вдячності і повного визнання її неймовірно непосильних заслуг перед їх рідним сином.
А вся справа в тому, що Надія Пилипівна не рідна мати Михайла, ось так.
Вона вийшла заміж за його тата, коли його синові Михайлику було всього 3 роки тоді, ще маленьким, можна сказати, був він зовсім.
Рідна мати мого чоловіка залишила сім’ю тоді та виїхала за кордон, за своїм шкільним коханням, ледь малому Михайликові виповнилося півтора року.
– Перший час ми з моєю мамою жили, – продовжив батько мого, тоді ще лише нареченого, – звісно, догляд за сином був непоганий, але бабуся – зовісім не мати і це зрозуміло цілком, адже вона у віці вже була, немолода давно, не до малих дітей їй було, зрозуміло, важко з усім справлялася. А потім я Надію я зустрів, свого часу, і для нас все змінилося відразу на краще.
Надія Пилипівна при цих словах заплющила очі, як сита задоволена кішка, видно було, що похвала лестить дуже добре їй, вона лише й такі слова про себе сприймає.
– Ми це все тобі розповідаємо, щоб ти все чудово розуміла та була в курсі всіх наших сімейних справ, все знала й добре розуміла, – продовжила майбутня свекруха повідувати все мені, – треба ж розуміти, в яку сім’ю йдеш в невістки. Я навіть рідну дитину дозволила собі тільки тоді народити, коли наш Михайлик вже в 5 класі навчався.
З таким твердженням, що “я йду в їхню сім’ю”, я тут же не погодилася: у мене квартира є власна, ми з Михайлом зібралися створити свою окрему сім’ю, і, подобається це комусь або ж ні, але усі рішення, від яких залежатиме наше спільне життя, ми усі прийматимемо самі, як би мене не настроювали і щоб мені хто не говорив.
Я можу поважати Надію Пилипівну за те, що вона виростила мені чоловіка, як рідного, але що це змінює особисто для мене? Свекруха вона і є свекруха, а не матір рідна мені. Рідна чи ні, у мене буде своя сім’я.
Приблизно так і я думала. Але час показав, що я глибоко помилялася, на жаль.
– Ой, а що це таке – штор немає зовсім у вас? Якось незатишно, зовсім не виглядає затишним сімейним гніздечком, – висловилася Надія Пилипівна при першому ж візиті в мою власну однокімнатну квартиру за тиждень до реєстрації нашого з Михайлом шлюбу, – значить так, щоб була тут краса і порядок – карниз я виберу для вас сюди сама, штори замовлю теж сама, підберу вам лише найкращі, не хвилюйся, я маю дуже гарний смак. І не сперечайся зі мною, я краще знаю, я життя прожила, вже роки мудрості за плечима маю, я Михайла виростила.
– Мої жалюзі, – кажу я переконливо матері Михайла, – мене влаштовують цілком, ніяких карнизів, а тим більше, ніяких штор я вішати сюди не буду ніколи у своєму домі, це вже давно не модно та не практично, то лише для пилу воно висить.
– Чому це не будеш? – вже грізно запитує Надія Пилипівна, – Я кажу, що потрібно, значить, потрібно. Ще заміж не вийшла, а вже права качає в нашій родині! Михайле, скажи ти он краще їй!
– А що мені Михайло ще може зараз сказати? – запитую, з цікавості, – Я стану його дружиною, це моя власна квартира, мої жалюзі в ній, за мої гроші куплені, я на них трудилася чимало часу. Я нічого не хочу міняти у себе у власному будинку.
– Як некрасиво дорікати, що Михайло йде жити на твою територію, – Надія Пилипівна сумно похитала головою, – я теж пішла жити на територію свого чоловіка, у свій час, але у мене було право змінювати все так, як я захочу, я абсолютно все зробила на свій лад в його домі. І Михайла я виховувала завжди так, як вважала за потрібне, а чоловік ні слова мені не говорив. І свекруха моя весь час була мною задоволена. Ось зумій так життя прожити, як його прожила я, а потім будеш говорити щось собі, що ти хочеш і як ти хочеш робити!
– Я сперечатися зовсім не хочу. Ви на території чоловіка штори вибирали на свій смак, – відповідаю я вже, все важче підбираючи слова, – а не у його мами. І вона вам нічого не нав’язувала і не командувала вами, що повісити на вікна, я правильно розумію?
– Так, так і було, вона слова мені жодного не говорила, навпаки, вона завжди мені була вдячна за те, що я чужу дитину прийняла та виростила, як свого рідну дитину, не шкодуючи ні себе, ні своїх сил, – Надія Пилипівна вже почала дратуватися, – так чому ми цю розмову ведемо? Ще невісткою ти нам не стала, а вже виступаєш мені тут і права свої розказуєш? Михайле, що далі буде? Далі твоя дружина мене у всьому буде повчати, не дивлячись на мій вік? Це за все те хороше, що я для тебе зробила?
Михайло тоді сам дуже постарався загладити всю цю суперечку, але моя мама, дізнавшись, що я посперечалася з майбутньою свекрухою за тиждень до весілля, похитала сумно головою та сказала мені:
– Як тобі з нею складно буде жити, підтримуючи дружні родинні відносини! Подумай ще раз! Твоя свекруха на п’єдестал встала та стоїть пам’ятником, хоча, коли вона заміж йшла за батька Михайла, вона знала, що він батько-одинак, вона доросла людина була та дуже добре розуміла, що її чекає і, що це велика відповідальність ростити чужу дитину, чого тепер постійно щоразу хизуватися тим, що вона виростила пасинка свого? Вона з його батьком створила сім’ю – ось і справжня причина цього.
Але, вже за лише один тиждень до розпису, повертати назад мені зовсім не хотілося. У мене в голові був ще рожевий туман, щире кохання до Михайла, надії на благополучне сімейне життя.
– В кінці кінців, ми ж, в будь-якому випадку, будемо жити у мене, – сказала я мамі, – якщо свекруха буде лізти в нашу сім’ю, я зумію завжди поставити її на своє місце, якщо буде потрібно це мені.
А вже через тиждень почалося моє справжнє протистояння, інакше своє сімейне життя з Андрієм я назвати не можу.
Надія Пилипівна лізла, наполегливо, методично, дріб’язково. У всі наші сімейні справи. Починаючи з того, що вона не заспокоїлася на рахунок таких потрібних їй штор та через два тижні після весілля привела в мою квартиру свекра з дрилем та карнизом, адже ніяк не могла дослухатися до моєї думки.
– Нічого ніхто й ніде не буде свердлити, – я встала в дверях, – Михайле, поясни власним батькам, що нам не потрібно ніяких штор. А якщо будуть потрібні, то карниз ми виберемо самі, купимо самі, повісимо самі, без чиєїсь допомоги.
– Я не знаю, – щось там тихенько пробурмотів Михайло мені під гнівним поглядом батька та Надії Пилипівни, – мама ж старалася дуже, вибирала для нас, ще й сама оплатила своїм коштом.
– А її хтось просив про це? – цікавлюся я, – Я відразу позначила свою позицію: я сама буду вирішувати, що буде стояти в моїй квартирі, що буде висіти на вікнах, якого воно буде кольору та якого фасону.
– Не соромно тобі таке говорити? – стояв на своєму свекор мій, – Ми з добром прийшли, Надійка моя весь день витратила, вибирала, купувала. Вона ж краще знає, вона ж Михайлика так багато років ростила, він їй рідніше рідного сина, можна сказати, вона для нього старається в усьому і так завжди було.
– Не соромно, – відповідаю, – я не просила її старатися, та й взагалі, я нікому нічого не винна, вибирати та купувати. Старатися для нас я буду тепер сама.
– Михайле, – суворо сказал свекруха, – ми йдемо. Ти так і будеш їй мовчати, коли виставляють за поріг жінку, яка присвятила тобі своє життя, як рідного тебе ростила чимало років? Я не хочу бачити твою дружину у себе в будинку, так собі і знай. Я глибоко ображена, я не очікувала від вас такої чорної невдячності, розчарована дуже.
Михайло щось стоїть, мнеться, не знає, що сказати. Довелося з чоловіком довго говорити на тему того, що Надія Пилипівна вселяє йому якусь провину за те, що вона замінила йому рідну матір, наче в цьому є його вина: він не просив її виходити заміж за його батька, не просив виховувати його.
Так, жінка зробила велику справу, на ноги підняла прийомного сина, але не можна ж тепер вимагати поклоніння їй за це і вдячність щоденну по десять разів, беззаперечного підкорення не лише від самого Михайла, але і від мене тепер.
Михайло давно виріс, він доросла та самостійна людина, він чоловік. І потрібно завжди розставляти кордони: любов до матері це одне, а наша сім’я – тема окрема, її потрібно поважати і це має бути затишне гніздечко, поки, для двох людей, які самі все за себе будуть вирішувати.
– Зрозумів, Михайле? – запитую я.
– Зрозумів, звісно, – киває у відповідь, – мама перегинає палицю, це, напевно, всі починають розуміти вже.
А через місяць Михайло мені і каже, що у мами день народження буде.
– Я не піду, – відразу сказала я. – Мене Надія Пилипівна бачити не бажає, подарунок вибрати для твоєї мами допоможу, але сама не піду. Нічим хорошим це не закінчиться, вона знову почне повчати, дорікати мені, ми знову з нею посперечаємося на рівному місці.
– Потрібно, щоб ти пішла, – сказав чоловік ще через тиждень, коли у нас подарунок вже був куплений, – ну чого тільки в родині не буває, нічого поганого я в цьому не бачу. Прийдемо, букет подаруєш, вибачишся за свої слова і знову помиритеся.
– Я? Вибачуся? За що це я маю вибачатися вже? – я взагалі не розуміла щиро в чому моя провина, – Я її не ображала жодного разу, не те що вона, я просто не дала їй розпоряджатися у мене в будинку. Не піду, вибачатися я не подумаю, можеш навіть не говорити більше зі мною на цю тему.
Михайло сам пішов на день народження Надії Пилипівни. Повернувся додому пізно, похмуріше темної хмари:
– Ти черства людина та дуже невдячна, перший день народження мами, коли ти стала невісткою. А ні вибачень, ні поздоровлень вона від тебе не дочекалася, хоча дуже сподівалася на це і завжди мріяла, щоб в мене була власна сім’я. Але ж вона мене виростила!
Той перший день народження Надія Пилипівна в статусі моєї свекрухи став першим та останнім. Через 4 місяці ми з Михайлом благополучно розлучилися.
Чоловік, правда, вибачався, просив зрозуміти його, сказав, що жодного разу більше не стане на сторону матері. Та я слухати його не хотіла, сама подала на розлучення і пішла. Невже Михайло міг змінитися? Невже відмовиться від підтримки матері.
Чи могло в мене бути з ним хороше сімейне життя?
Фото ілюстративне.
