Коли ми одружилися з Андрієм, то придбали відразу собі невеличку однокімнатну квартиру.
Спочатку все було добре у нас, жили так, як всі сім’ї.
Місця нам вистачало та й побут спільний не набридав.
Зранку ми обоє вставали, потім разом бігли на роботу, а ввечері, втомлені поверталися додому.
Кожен мав свій власний куточок, облаштований комп’ютером, щоб робити усі необхідні справи.
На вихідні ми з чоловіком дуже часто мандрували в різні цікаві місця, відпочивали постійно разом, часом з друзями, часом – самі.
У нашій квартирі, як у гніздечку, було завжди тепло і затишно, ми обоє люди господарські, тому робили все, аби жити в добробуті.
Згодом у нас народився синочок.
І наше маленьке сімейне гніздечко стало зовсім тісним.
У мого чоловіка золоті руки, він людина старанна та працьовита.
За що б не взявся – Андрієм, все доведе до ладу.
Тому ми з чоловіком вирішили, що нам потрібен свій власний будинок.
Згодом ми купили хорошу ділянку зі старенькою хатиною, в якій можна тимчасово жити, і робота пішла своєю чергою.
Однак наших заощаджень вистачило на зведення стін.
Далі робота зупинилася – не було грошей, а заробітків вже таких, як раніше, не було.
Перекриття нашого будинку потребувало великої суми.
Тоді нам допомогу запропонувала моя свекруха, мати Андрія.
Свекруха відразу продала свій батьківський будинок і половину суми подарувала нам з чоловіком.
Так ми перекрили будинок.
Звісно, що роботи ще було не початий край, хто будував будинок, то розуміє, скільки туди праці і грошей потрібно.
Але ми розуміли, що так швидко будинок не збудуєш, коли нема звідки.
Зарплати не ті, щоб швидко зреалізувати все заплановане.
Саме тоді трохи допомогли мої мама й тато – віддали власні заощадження, щоб ми могли швидше закінчити свою будову.
І з того моменту почалися непорозуміння.
Чомусь батьки вирішили, що наш будинок – це їхня приватна власність.
І ледь не щодня до нас почали приходити відвідувачі, їх знайомі та родичі.
Приходили усі бажаючі просто так, щоб оглянути будівлю, подивитися, що та як ми зробили, які шпалери, яка фарба, який інтер’єр чи тепло в будинку і яке ми зробили опалення.
Спочатку я на це старалася не звертати уваги.
Але, поступово, присутність чужих людей на моєму подвір’ї почала мені набридати.
Особливо, коли ще й треба було таким “гостям” готувати чай та ще щось до чаю.
Я зробила батькам зауваження, пояснила, що мені це зовсім не подобається, і я не люблю неочікуваних гостей і не хочу ні під кого підлаштовуватися.
Але вони не зважали на це. Тоді я вирішила зробити так, як вважала за потрібне вже сама.
Тоді я купила замок на ворота і зачинила їх на ключ.
Відтоді до нас непрохані гості перестали ходити.
Однак і батьки дуже образилися на нас.
Мовляв, вони ж нам допомагали, грошей стільки дали, а ми невдячними виявилися дітьми.
Тому мають право сюди заходити і приводити сюди своїх гостей.
– Нас провідувати – так. А от водити до мене гостей – не потрібно. Я надаю перевагу затишку та спокою. Вони приходять і я почуваю себе незатишно, мені постійно потрібно прибирати до і після, – відповіла я рішуче.
Це поставило крапку в цьому питанні.
Батьки якийсь час ображалися на нас з чоловіком.
Але згодом все минулося і почали до нас заходити в гості частіше.
Правда – вже самі, на щастя.
Я рада, що все налагодилося, що ми порозумілися.
Можливо, я вчинила недобре, але хіба в мене був інший вибір?
Хіба це нормально, коли до нас додому ходять без дозволу люди, навіть, якщо це якісь родичі чи знайомі батьків?
Фото ілюстративне.