В свій час нам з чоловіком доводилося всього досягати самим. Часи були важкі, отримати квартиру від держави нам тоді не вдалося, ми розуміли, що все доведеться робити самим: зачепитися в місті, заробляти на квартиру та інше.
Чоловіка скоротили на роботі, навіть його контору потім розформували, почався час комерції. Але у чоловіка «технічні мізки», зачепився на будівельній фірмі, робота в офісі, кошториси, проекти. А я взагалі залишилася без роботи.
І все ж одного заробітку чоловіка мало, зважаючи на те, що жили ми в гуртожитку, в крихітній кімнаті, та ще й дочка народилася, а через три роки син. Чоловік вдень працював на роботі, ввечері трохи поспить і відразу втік розвантажувати вагони. Коли синові було два роки, я домовлялася з сусідкою по вечорах подивитися за дітьми, а сама бігла в кафе мити посуд. Або чоловік сидів з дітьми, якщо розвантажувати було нічого.
Копили копійка до копійки, переводячи все в долари. Старенька і самотня сусідка з нас гроші не брала, вважала онуками наших дітей, але ми їй завжди купували що-небудь смачненьке. А потім бабуся чоловіка залишила йому в спадок будинок, ми його продали, додали свої накопичення і купили однокімнатну квартиру на самій околиці міста.
Але все одно, дітки маленькі, зрозуміло, що однокімнатна квартира для нас усіх затісна і треба працювати далі. Добре, що чоловік на роботі домігся великих успіхів, став начальником, очолює відділ, справи пішли в гору. Але і я не сиділа без діла – як тільки діти пішли в школу, я вийшла на роботу. Пройшла курси перепідготовки та підвищення кваліфікації з бухобліку та офіційно влаштувалася працювати.
Часто я залишалася на роботі до пізнього вечора, адже я розуміла, що потрібно заробляти. І ми з чоловіком заробляли, не шкодуючи себе.
Коли дочка закінчила школу, то поступила в університет, але кинула навчання на першому ж курсі. Пояснила це тим, що їй нудно і нецікаво! Сказала що сама потім «знайде себе», тільки шукання у неї були не в науці, а в клубах з подружками, женихів шукали. Потім вона кілька років прожила в цивільному шлюбі з хлопцем на знімній квартирі, але заміж він її не взяв, тому що його батьки були проти одруження.
Ну, думаю, причина все ж була інша: дочка лінива, її нічого не цікавить, крім свого смартфона. Працювати вона не хоче, мовляв, негоже це робити «графині», якщо батько великий начальник. Ось так – дівчині вже більше 30 років, вона на дивані валяється зі смартфоном в руках.
Син теж нас не вельми тішив своїми успіхами. Ледве-ледве закінчив школу, заштовхали його в коледж, оплачували. Він нам брехав, що вчиться, виявилося, що прогулював, його відрахували. Все, чого він досяг у житті – це грати ігри на комп’ютері. Погладшав від ліні, як і його сестра.
Ми з батьком не раз пояснювали їм, що вони дуже засмучують нас своєю поведінкою. Іноді у них питаємо – які у них цілі, чого хочуть досягти в житті? Вони відповідають: «Ми нічого не хочемо». Ну ось тільки вчасно оплачений інтернет і все!
Їх дійсно нічого не цікавить! Вони майже не виходять з дому! Я б давно вийшла на пенсію, але не можу – треба забезпечувати дітей. Мені прикро, адже діти бачили, як ми з їхнім батьком вичавлювати, заробляючи на квартиру і на їх майбутнє. Та й взагалі – у кожної людини повинні бути якісь цілі, бажання, інтереси, а у наших дітей їх взагалі немає, крім інтернету! Друзів навіть немає. Встали, поїли і лягли-сіли зі своїми гаджетами.
Що з ними буде після того, як нас не стане. Вони ж нічого не хочуть, і нічого не вміють, нічого за душею немає, і наші слова до них не доходять. Але знову ж таки – це наші діти, наше виховання, в якому ми щось упустили, і нам якось все це треба розсьорбувати. Невже вже нічого не можна змінити?
Фото ілюстративне – Leboard.
