Я виросла в дитячому будинку, хоча в мене є батьки. В мене була сім’я: тато, мама, я. Звати мене Оленка, брат Іван і молодша сестричка Люба. Мама сиділа з дітьми не працювала, а тато їздив на заробітки. Ми жили як живуть багато інших сімей.
Одного разу рано вранці, мамі повідомили, що тата не стало. Після цього наше життя дуже змінилося. Мамі було дуже важко і її можна було зрозуміти. Минув час і мама почала дуже часто заглядати в пляшку, у неї з’явилися дивні друзі, а потім і зовсім пропала. Ми хотіли їсти, тому пішли до сусідів просити їжі.
Хтось дізнався представника органів опіки і нас забрали в дитячий будинок. Маму позбавили материнських прав, і ми переїхали жити в дитячий будинок. Нічого доброго звідти я не пам’ятаю.
Єдине, до нас часто приїжджала бабуся, вона була вже доволі літньою людиною. Бабуся часто привозила нам подарунки, а одного разу привезла лист від мами. Скільки радості у нас було, я вам не можу передати словами. Мама писала, що дуже сумує, за нами, але не може приїхати поки.
Всі листи, які привозила бабуся, були без зворотної адреси, ми бабусю весь час просили, нехай вона нам пише листи на дитячий будинок. Листи приходили, і в них було все одно, і теж, люблю, сумую, забрати і приїхати не можу, і без зворотної адреси.
Так, як я була старша, то розуміла, що листи від імені мами писала бабуся. Коли ми виросли, закінчили навчання, і нам потрібно було, щось вирішувати з квартирою, з’явилася наша мама. Вона подала в суд на нас, хотіла, щоб ми платили їй аліменти.
Але суд врахував всі факти, і в позові їй було відмовлено. Ми звичайно їй все вдячні, за те, що вона дала нам життя, але не за більшу. Ми помістили її в будинок престарілих, оплачуємо її там проживання, догляд, харчування, як би нам неприємно не було, але ми розуміємо, що наша мама.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
