Вже багато років минуло з тих часів, а важка образа мене не покидає. Почуття зради та смутку. Я вирішила написати свою історію, щоб позбавиться від вантажу цих нехороших емоцій. Вони тяжким каменем залишаються у мене на душі, не дають мені рухатися вперед. Можливо, хтось із вас теж був у схожій ситуації і знайшов в собі сили пробачити і відпустити? Навчіть і мене, бо я сама не можу з цим справитися.
Ми жили вчотирьох: мама, тато, я і мій старший брат. Моя мама була недужою жінкою. Багато часу вона проводила в лікарні в стаціонарі. Одного разу тато не витримав такого життя і пішов до іншої жінки. Згодом мамі стало гірше, і її забрали в лікарню знову, як сказали вже надовго. Тоді нас забрав до себе батько. Так у мене з’явилася мачуха, про що я шкодую все своє життя. Пам’ятайте ту казку про злу мачуху, так це ще самі квіточки. Моє життя відтоді перетворилося на пекло.
На мені було абсолютно все: величезний город, чимале господарство та їх будинок. Я пасла корів, готувала їсти усім, прибирала та прала для всіх, хто жив у домі. Поки тато і мачуха були на роботі, у мене не було ні хвилини вільного часу, я вже мовчу про якийсь відпочинок, тоді як всі діти веселилися на вулиці, я весь час щось робила як не на городі, то в хаті. А коли батько з мачухою поверталися додому, я відпрошувалася піти трошки погуляти, та “нова мама” завжди знаходила мені нові завдання, щоб я переробила вже все, що тільки можна було забажати. Тому школу я дуже любила, можна сказати обожнювала, там я не тільки вчилася, але і відпочивала від усіх домашніх справ, які на мене чекали повсюди, як тільки я переступала поріг дому своєї мачухи. Батько все це бачив, але жодного разу не заступився за мене. Він жив в її будинку і права голосу не мав, хоча, чесно кажучи, зараз я починаю розуміти, що йому було просто зовсім байдуже до своїх власних дітей, інакше наше життя було б зовсім іншим.
Я була дуже рада, коли мамі стало краще, і ми змогли повернутися з братом до себе додому. Як я не просила тата поїхати з нами, він не погоджувався. Напевне, недужа жінка йому була не потрібна.
Незабаром нашої рідної матусеньки не стало. У той час я була вже студенткою і до тата їхати відмовилася. Я рахувала його винним у тому, що сталося з нашою мамою: він покинув її і нас. Його не було поруч у найважчі хвилини.
Я повністю перестала з ним спілкуватися.
Коли я виходила заміж, то батька свого на весілля не запросила. Він довгий час не бачив своїх онуків. І ось через стільки років я просто зустріла його на ринку. Зі мною були діти і я, побачивши його, просто розвернулася і пішла. Він дуже змінився. Вигляд у нього був досить таки хворобливий, я ледь впізнала його. Через знайомих я дізналася, що в мого тата погані справи. Він відмовився від лікування. Вважає, що це гроші на вітер.
І тепер я не можу забути ту зустріч. З одного боку мені шкода свого рідного батька, адже він моя рідня, а з іншого моя образа так і не пройшла за всі ці роки. Мені хотілося б, щоб у моїх дітей був дідусь хоч той недовгий час, що йому залишилося. А з іншого боку – він позбавив нас батька, а я його онуків.
Я не знаю що робити. Чоловік каже, вирішуй, мовляв, сама. Але я не можу вирішити. Просто не знаю, що робити. Кому не складно допоможіть порадою. Як залишити в минулому те, що було і як престати звинувачувати його у всьому? Стільки питань, а відповідей у мене немає. Я хотіла б забути його і жити далі, це було б справедливо, але я не можу спокійно це викинути зі своєї пам’яті.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
