Зараз я з сім’єю живу в своєму будинку. Великий будинок, ділянка, дерева, полуниця, квіточки, в загальному, все чудово. Багато сімей мріють про такий будинок. Але з’явився він у нас не відразу.
Коли ми з чоловіком одружилися, взяли в кредит однокімнатну квартиру. Потім народився син. А коли він трохи підріс, нам стало мало місця. Тоді ми вирішили купити будиночок, невеликий, старенький, але щоб були всі зручності і можна було жити і там же будувати новий будинок.
Нам пощастило знайти саме те, що ми шукали. Почалося будівництво. Ніякого відпочинку, ніякого моря. Всі гроші в будівництво. Залили фундамент. Потім допомогла свекруха, продала будинок від бабусі, частину грошей віддала нам. Ми звели стіни, вистачило і на дах. Свої гроші теж вкладали. Але до того, щоб жити в будинку, ще було рано говорити. Потрібно було зробити ремонт в кімнатах, а на це були потрібні чималі гроші.
Ми продовжували збирати, народилася донька. Усі декретні гроші я вклала в ремонт. Зробили чорнову обробку і переїхали. Тільки на підлозі ламінат, а на стінах –штукатурка. Але ми були дуже раді навіть цьому.
Мої батьки запропонували допомогти утеплити будинок і доробити ремонт в кімнатах. Приваблива пропозиція, свекруха ж допомогла. Вирішили не відмовлятися і від допомоги моїх батьків.
Погодилися. І почалося: ось ми добудувати не могли, а вони – побудували. Ні, ось саме, не добудувала, а побудували будинок. Вели себе як хазяї будинку.
Все частіше на нашому подвір’ї почали з’являтися чужі люди. Батьки водили до нас своїх знайомих. Показували будинок. Ми приходили з роботи і виявляли їх у нас вдома… Ми пили чай на кухні, і бачили їх у нас у дворі…
Нам це не подобалося, але ми сподівалися, що батькам це набридне і вони перестануть це робити. Але далі почалося ще гірше – ось тут треба зробити так і тільки так… Вони почали втручатися практично у все.
А ми так не хочемо. Загалом закінчилося все погано – ми змінили на хвіртці замок. А їм ключ не дали. Вони, звичайно, дуже образилися. Мама називає мене невдячною, мовляв, вони нам будинок збудували, а ми перед ними двері закриваємо.
А що робити, якщо хочеться жити своїм життям. Тепер вони приходять саме в гості, а не як до себе додому. І ми їм раді. І це правильно, я вважаю.
Фото ілюстративне – sb.
