Відверто сказати, я давно зрозуміла, що життя з чоловіком у мене не клеїться. Але сама себе заспокоювала, що тисячі сімей так живуть, і нічого. То про любов лише в книжках пишуть і у фільмах показують, а реальне життя – воно інше.
З Мирославом ми познайомилися на весіллі у наших спільних знайомих. Довго не зустрічалися, вже через три місяці він зробив мені пропозицію, і я погодилась. На той час мені було 28 років і я вже взагалі втратила надію, що колись вийду заміж. А Мирослав видався мені надійним, та я трохи помилилася.
Привів мене чоловік після весілля до своїх батьків, обіцяв, що це ненадовго, бо він якраз закінчував будівництво власної хати. Так що з свекрами ми прожили всього два роки, а потім переїхали у новий будинок.
Мій чоловік при кожній нагоді не забував нагадувати мені, що я живу у нього, і що якби не він, то я б досі дівувала. Слухати таке защораз було дуже неприємно. А ще, у нас не було дітей, і чоловік був переконаний, що проблема в мені.
На мене чоловік взагалі не звертав ніякої уваги. У нього був Мерседес, чим він дуже пишався, так от, мені здається, що своєму Мерседесу він приділяв більше часу і уваги, ніж мені.
Загалом у шлюбі з Мирославом ми прожили 10 років. А потім захворіла моя бабуся. Вона мене виростила і виховала, після того, як не стало моїх батьків, вона забрала мене до себе. І Мирослав добре знав цю історію.
Проте коли бабусі знадобилася наша допомога, він відмовився забирати її до нас, хоча ми двоє жили у величезному будинку, і місця було більш ніж достатньо. Але чоловік твердо стояв на своєму – бабуся з нами жити не буде.
Вибору у мене не було, я зібралася і сама переїхала до своєї бабусі. Жила вона в невеликій однокімнатній квартирі, місця було небагато, але залишити її напризволяще я просто не могла.
Чоловікові не сподобалося те, що я поїхала від нього, і він сказав, що якщо я не повернуся, то він зі мною розлучиться. Але я сама собі сказала – будь що буде.
Бабуся певний час лежала в лікарні, там я познайомилася з її лікарем – Валерієм Петровичем. Не знаю, доля це, чи просто збіг, але ми закохалися одне в одного. Коли я сказала Валерію, що одружена, він відповів, що готовий почекати, поки я визначусь.
І я вирішила розлучатися з чоловіком. Мирослав не вірив, коли я першою подала на розлучення, адже він був впевнений, що я прибіжу і на колінах благатиму, щоб він прийняв мене.
Зараз я щаслива дружина і щаслива мама, у нас з Валерієм нещодавно народилася двійня. Мені 40 років, і я впевнена, що життя тільки починається.
Бабусю чоловік поставив на ноги, тепер вона каже, що мусить жити, аби допомогти мені няньчити правнуків.
Чи щасливий Мирослав? Не знаю. Навіть не хочу згадувати своє минуле життя. Дякую Богу за те, що маю зараз.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.