Василько – сусідський хлопчик-сирота, завжди був мені як рідний, хоча в мене було троє своїх дітей.
У хлопчини була дуже сумна історія, його батьків не стало, коли він ще був маленьким. Забрала його до себе бабуся, біля неї він і виріс.
А я чим могла, тим йому допомагала. То на борщик гарячий покличу, то яку одежину чи черевики з своїх синів йому віддам.
Василько завжди вдячний був за все, прибіжить часом, обніме, і знову кудись побіжить. От справді, любила я його як рідного.
Тому моїй радості не було меж, коли я зрозуміла, що донька моя, Олена, з Василем зустрічаються. Спочатку ховалися від усіх, а потім він зробив пропозицію.
Звичайно, я дала їм своє благословення і радо прийняла Василя в свій дім, але тепер уже як зятя і повноправного господаря.
Чоловіка мого на той час уже не було на цьому світі. А два старші сини вже були одружені, і жили окремо.
Мій чоловік подбав про дітей, як міг. Обом синам він дав по земельній ділянці, а вони там вже своїми силами будувалися.
То ж родини синів житлом забезпечені, і в старшого сина, і в молодшого є свій власний будинок.
Чоловік ще поки міг, він і грошима їм допомагав, і руками своїми багато чого там зробив. Так що сини не мають на що ображатися.
А все, що в нас є, я сподівалася доньці з зятем віддати. Та тепер обставини змінилися, і я хочу зробити дарчу на Василя.
Спочатку Оленка з Василем жили добре, а потім наче кішка їм дорогу перебігла. Стали сваритися на чому-небудь, і я не могла зрозуміти, чому так відбувається.
Потім прислухалася до їхніх розмов, і зрозуміла, що десь на роботі у моєї доньки з’явився залицяльник. А Василь дізнався про це і ревнує.
А Оленка його картає, що він мало заробляє, і що вона з таким чоловіком так свій вік і проживе, і нічого доброго не побачить.
Я не втручалася, сподівалася, що їхні стосунки налагодяться, але натомість донька подала на розлучення.
Як я її просила не робити цього, та вона мене не послухала. Лишила Василя, а з тим чоловіком виїхала в Польщу.
Кілька років вона в село не приїжджала, телефонувала дуже рідко.
А коли я захворіла і потрапила в лікарню, то єдиний, хто мене там навідував, був Василь.
Відколи вони з Оленкою розлучилися, він повернувся жити в хату своєї бабусі.
Так що він жив поряд, і знав, що мені потрібна допомога, тому не залишав мене.
Оленка з Польщі не приїхала, вона сказала, що чекає дитину і їй не до мене.
Сини з невістками теж знайшли причини, чому вони не можуть про мене подбати.
А Василько мій без зайвих слів все робив. Часом навіть доводилося і судно з-під мене виносити, і він навіть цим не гидував.
В палаті всі думали, що це мій рідний син, ніхто б не повірив, що це зять, та й я нікому і не говорила.
Я давно його вважаю своїм сином, бо дуже добра він дитина, таких зараз дуже мало.
Дітям я наперед сказала про свої наміри, щоб вони в разі чого не судилися потім з Василем.
Звичайно, і сини, і донька на мене ображені, та я на це не зважаю.
Василь єдиний мене догляне в старості, в цьому я вже переконалася. Тому вважаю, що вчинила все справедливо.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.