Поки я в Чехії сиділа, моя власна родина таке в селі про мене говорила, що я тепер не знаю, як маю додому повертатися.
“Мати стара вдома сама, чужа людина її доглядає, а рідні повтікали за кордон”, – розносять вони плітки по селі.
Але ж це все неправда!
Зараз я в Чехії живу. Приїхала сюди з чоловіком та дітьми ще 5 років тому. Спочатку важко було, потім трохи облаштувалися, звикли. Не можу сказати, що то легкий шлях, для мене він таким не був, як і для моєї сім’ї.
Ми з чоловіком, скажу правду, залишатися тут жити не планували, хотіли заробити побільше грошей, щоб купити великий будинок, про який мріяли все сімейне життя, а потім думали повернутися в Україну.
Та згодом діти влаштувалися на навчання, ми стали заробляти добре, знайшли непогане житло, та й побут став налагоджуватися сам собою. Ми з чоловіком вже й гроші відклали чималі, збиралися повертатися додому, але не склалося так, як планували собі. Та тепер ще в Чехії сидимо, а все заради дітей.
Коли ми їхали сюди, то в селі моя мама залишилася, з нею її дорослий син жив з невісткою, мій брат Петро. Мама моя ще здорова була жінка, сама все робила, але з невісткою вони не ладили ніколи, на жаль.
Хоча я сама нічого не маю проти своєї невістки, адже Світлана – цілком нормальна жінка, нічого недоброго не зробила мені. Але й мама моя добра, спокійна, вона й синові допомагала і до онуків ставилася добре, але ось невістку не любила і все, як і та її.
Не заладилося між ними ще спочатку, та я не втручалася до них, хай собі вже живуть, як знають. Якби там не було, але ні суперечок, ні непорозумінь серйозних, у них не було, але й теплих стосунків ніколи.
Так от. Жили вони собі добре, але останнім часом маму стало підводити здоров’я, важко їй було зовсім. Я, звісно, весь цей час братові гроші передавала для мами, щоб він їй щось купував, щоб їй легше було.
Мама ще якось сама могла щось робити, брат їй допомагав, а потім вона злягла зовсім, брат чоловік, сам впоратися не міг, а невістка категорично відмовилася їй допомагати. Я Світлану за це засуджувати не можу, адже мама ніколи й особливо не допомагала їй, тому склалося так, як склалося.
Я думала багато над тим, щоб повернутися додому, але у мене тут зараз сім’я, діти тут звикли, навчаються, мають тут багато друзів, бачать тут майбутнє своє і перспективи. А ми з чоловіком без них повернутися не можемо, адже маємо допомагати їм, підтримувати їх, у нас син і донька, які дуже мають потребу у нас.
Ми тут квартиру орендуємо, працюємо з чоловіком, тому поки залишати тут нічого не можемо, хочемо подбати про майбутнє дітей, допомогти їм, а потім повернутися, коли вони будуть самостійні і стануть на ноги, тоді й самі обиратимуть: залишатися в Празі, чи додому повертатися вже.
Я тоді сама поїхала в село і стала маму кликати до себе, вже паспорт зробили їй, речі почали збирати. Як мама сказала, несподівано, що за кордон не поїде, не хоче жити в Чехії і все. Я не знала, що й робити. Невістка доглядати маму категорично відмовилася, каже, що має образу на неї за всі ці роки, тому вони з братом моїм в місто поїхали і орендують квартиру там з дітьми.
Маму я вмовити так і не змогла, вона сказала, що жити буде лише в хаті своїй і все. Тому я вирішила їй доглядальницю найняти, гроші відкладені ми маємо, чоловік зовсім не проти, а брат сказав, що раз в тиждень буде навідуватися до мами, купувати продукти, робити справи важкі.
На тому й зійшлися, думала всім добре буде. Та родичі мені стали дзвонити, мовляв, що за справи такі: мати сама вдома, чужа людина доглядає, а рідні потікали, виходить. Та це зовсім не так. Що в цьому поганого? Мама доглянута, я за це гроші даю, брат трохи допомагає, викручуємося, як виходить.
Та родичі такі плітки про нас по селу пустили, що не знаю вже, як маю повертатися туди. Що поганого я зробила? Тут в Чехії взагалі будинків багато для людей похилого віку, вони тут доглянуті та щасливі, а діти платять за них. Ні для кого ту це не дивно. А моя мама вдома в себе, в хаті своїй, чужа людина її доглядає, але цілком за мою працю.
Я сама своїм дітям сказала, що якщо на старості років я хворітиму і вони не справлятимуться самі, то й мені нехай такий будинок знайдуть, не хочу життя їм псувати.
А що тут такого? Хіба я не права?
Фото ілюстративне.
