fbpx

Коли моя мама вийшла вдруге заміж, зовсім перестала допомагати мені. Її чоловік їздив в Польщу на заробітки, дітям своїм гроші давав, вони з мамою їм дуже допомагали, гляділи його оуків. А мені мама ні копійки за багато років не дала. – Ти ж, Ірино, розумієш, що то гроші чоловік мій заробляє, а не я, якби я заробляла, то я б тобі дала, а так не можу. Вибачай

Уже коли мені виповнилося 20 років, моя власна мама вийшла заміж другий раз, вирішила знову спробувати своє жіноче щастя, вдруге. Її новим обранцем був чоловік, у якого теж було двоє своїх власних дітей.

Зрозуміло, що я, на той час, зовсім не була проти того, звичайно, хоча на мене, як мені вже зараз здається, ніхто не зважав, мама думала про себе лише.

На той час, я жила та навчалася в іншому місті, а так, хоч хтось близький поруч. А вже десь через декілька років дядько Андрій, другий чоловік моєї мами, умовив її переїхати жити в передмістя. Він їй постійно говорив, що там дуже свіже повітря, буде свій садок і город, затишний будиночок з пічкою, мовляв, маючи своє власне господарство, можна багато економити та жити в достатку й в селі. Що ще потрібно для зустрічі спокійної старості?

Мама моя відразу продала нашу квартиру, частину цих грошей віддала мені, а частину вклала в купівлю їх з новим чоловіком хату. Час минав дуже швидко та згодом і я теж вийшла заміж. Правду кажучи, я дуже вдячна своїй долі, що послав мені таку добру людину, чоловік у мене дуже хороший, ми добре живемо з ним.

А на нашому весіллі дядько Андрій досить таки впевнено попередив мене, що коли у нас народяться діти, на їх допомогу, щоб ми особливо не розраховували вже. Вітчим просто намагався переконати мене, що вони з моєю матір’ю вже немолоді, здоров’я їм не дозволяє бігати за малюками, та й просто хочеться пожити для себе.

А ще дядько Андрій мені сказав, що в них є і свої діти, вони їм вже допомагають, маючи на увазі своїх рідних дітей. Але хіба я не дитина рідна для матері своєї? Чому вона має чужим дітям, його, віддавати все, а мені нічого?

Перший час, ми з чоловіком жили по орендованих квартирах, намагаючись зібрати гроші на своє, хоч якесь, власне житло. Але відкладати якусь хорошу копійку у нас зовсім не виходило, так як я на той момент вже чекала дитину. І тут, зовсім несподівано, нам трапилася дуже гарна нагода – по сусідству з мамою моєю продавалася непогана хата.

Я ніколи не хотіла жити в приватному будинку, це не була мрія моя, але це було краще, ніж постійно жити з малюком по орендованих квартирах. Та й ціна на нього була досить скромна. Там жила одна немолода жіночка, а коли вона занедужала, її діти забрали її до себе, а будинок той просто продати вирішили.

Так, як вони дуже поспішали і вони зовсім люди небідні, то дорого за цю хатину не брали, тому особливо не роздумуючи швиденько купили її. Так ми і стали жити по сусідству з моєю мамою, про що й раніше подумати не могли.

І хоч сільське життя і було для мене досить важке, коли на світ з’явився наш довгоочікуваний синочок, але ми цілком справлялися самі. Допомоги ми, особливо, ні від кого не просили. Мама лише іноді забігала до нас на пів годинки, просто подивитися на онука і все, наче в гості.

А через 3 роки у нас на світ з’явилася ще й наша донечка. Стало мені складніше трохи з двома дітьми. Чоловік мій на роботі постійно, я по дому порядкуюся з двома маленькими дітьми. Якщо мені було необхідно виїхати кудись з молодшою дитиною, залишити сина на бабусю було просто не можливо. Дядько Андрій відразу ж нагадував мені про те, що він нас попереджав і допомагати нам вони не можуть, своїх справ багато і роки немолоді.

Але нічого, згодом я звикла, потихеньку ми навчилися справлятися і самі, без їх допомоги. Я щодня намагалася запланувати всі свої поїздки тільки на той час, поки син в садочку. А моя мама, як і раніше, зрідка забігала до онуків, але вона не допомагала мені нічим, просто посидить біля мене, поговорить і каже, що треба бігти їй, бо вдома багато роботи.

Приблизно в той же час, що і у нас, діти дядька Андрія теж подарували їм онуків. І ось з ними ситуація була зовсім протилежна, на подив мій.

Мало не з пелюшок вони подовгу проводять час у дідуся і бабусі, хоча й не рідної, але мама так добре ставиться до них, краще, як до рідних дітей своєї власної єдиної доньки. Моя мама няньчить їхніх як рідних онуків, навіть до моїх дітей і частини тієї любові вона не відчувала ніколи.

Майже рік дядько Андрій був на заробітках в Польщі, гарні гроші там заробив і допоміг своїм дітям й онукам грошима, мовляв часи дуже складні, їм важко зараз живеться. А мама рідна моя мені нічим не допомагає і за весь час жодної копійки не дала, хоча гроші у них були.

– Розумієш, Ірино, це ж не я заробляю, гроші в нас заробляє Андрій, тому він і своїм дітям лише гроші дає, ти ж знаєш, що ти чужа йому дитина. Якби я заробляла, я б тобі давала, звичайно, а так не маю такої змоги, думаю ти розумієш мене, – говорила мама мені.

Але хіба це правильно? Невже вона вважає, що робить по-совісті?

Зараз діти мої вже підросли і з ними не так складно, мені вони допомагають, багато можуть зробити й для себе самі. Але мені дуже прикро за своїх дітей. Виходить що для чужих дітей, моя мама – рідна бабуся, а для своїх – просто сусідка. На одних онуків у них є сила і здоров’я, а на моїх – ні!

Хвилююся, що скоро діти почнуть розуміти, що це не справедливо і почнуть задавати мені запитання, чому так. А що їм відповісти, я не знаю. Чому рідна бабуся не любить їх так, як онуків дядька Андрія? Як мама могла так вчинити? Як мені далі жити поруч з нею?

А чи доглядати мені її тоді на старості років? Чи заслуговує вона цього? Чи просто відвернутися від неї назавжди? Хай за нею чужі люди доглядають? Це якщо захочуть ще?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page