Після закінчення школи я відразу вийшла заміж. З Денисом ми почали зустрічатись ще в школі. Через пів року після весілля у нас з’явилася донечка, ми її просто обожнювали. Життя текло своєю чергою день за днем. Все як у людей, розмірено поступово, здавалося так буде завжди. Ми кохали один одного, завжди розуміли, йшли один одному на поступки і майже ніколи не сперечалися.
Одного разу Денис поїхав у відрядження. Ще вночі я зрозуміла, що він не повернеться, душа підказала. Вранці мені повідомили, що його не стало. Я не пам’ятаю, що було далі. Далі все просто змішалося. Я думала, мені ніколи його не забути. Пройшов рік, а я пам’ятала його обличчя, голос, жести. Я дивилася на доньку і бачила його. Всю себе я намагалася віддавати дитині. До нас часто приходили свекри, у розмові вони давали мені зрозуміти, що я маю берегти пам’ять їх сина і ніколи його не забувати, адже я була його дружиною. Натякали, щоб я більше нікого не приводила в дім. А я мовчала у відповідь, тоді мені було байдуже.
Пролетіло десять років. Пролетіло дуже швидко, зараз здається немов одна мить. Я все забула. Забула його ходу, погляд, його тепло. Зараз у мене є другий чоловік і ще двоє синів. Щаслива й дружня сім’я. Чоловік прийняв доньку як рідну і вона називає його татом. Все, що відбувалося до цього, здається мені якимось вигаданим сном.
Час лікує – це правда. В житті можуть бути такі круті повороти, що і придумати складно. Не потрібно зациклюватися на важких життєвих негараздах, будь-що потрібно просто пережити, так це важко, але жити потрібно далі, адже життя дуже коротке, не потрібно час втрачати даремно.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
