Я людина дуже проста, народилася та виросла в невеличкому селі.
Згодом я поїхала навчатися в місто, після чого вступила до університету.
Коли закінчила навчання, то повертатися знову жити в село зовсім не хотіла, тоді я вже звикла до міського життя.
Я, на той час, щиро вважала, що в селі немає що робити молодій людині, там зовсім немає перспектив.
Роботи хорошої практично немає, зарплата дуже маленька, як для молодої людини.
А в місті й вийти було куди, там цікавіше, і роботу можна було хорошу знайти й зарплата достойна, відносно села.
Звісно, що, як і всі молоді люди, я хотіла жити в місті.
З чоловіком своїм, Богданом, я зустрілася коли вже працювала на своїй роботі після університету.
Він був місцевим, адже народився в цьому місті.
Жив Богдан у своїй власній квартирі, яку купили йому тато з мамою.
З чоловіком мені пощастило, ще й добре, що в Богдана була своя квартира.
Він був працьовитим та простим чоловіком.
Він любив часто їздити до моїх батьків в село, йому подобалося життя в приватному будинку, а, особливо, навесні та влітку.
Богдан постійно старався всім, чим міг допомогти тещі з тестем.
Родина чоловіка теж люди міські, дачі ніколи у них не було.
Тому для Богдана було дуже цікаво в селі в моїх батьків.
Так вийшло, що мами давно не стало, а тато залишився сам один.
Та кілька років татові вже було важко самому щось робити, йому потрібно було більше допомагати, адже одному важко справитися в селі, а тим паче, якщо роки вже немолоді.
Я хвилювалася, звісно, хотіла забрати тата в місто, але він не хотів їхати з дому, батько хотів жити в селі.
Він не хотів залишати рідну домівку і їхати в місто, сказав, що не залишить дому, де він з дружиною своєю провів найкращі роки життя.
Я не знала, що мені робити, правду кажучи, вже що тільки не думала, і як не розмовляла з татом.
Залишити все і їхати доглядати за ним в село я теж не могла, оскільки в місті у мене своя сім’я та й робота.
На допомогу мені тоді прийшла сусідка Валентина.
Вона вдова вже дуже давно, дітей своїх в неї не було.
Живе собі в старенькій батьківській хаті.
Тоді якраз сусідка запропонувала мені свою допомогу, оскільки тато був до неї завжди добрим у всьому в весь час їй допомагав.
Я не хотіла давати багато клопотів чужій людині і просити її доглядати за похилим батьком.
Але Валентина пояснила, що їй буде не важко принести йому миску супу чи каші, а я привозитиму продукти. Я погодилася, адже й вибору не було.
Ми з Богданом завжди приїжджали коли була можливість.
Допомагали всім. Часто привозили необхідні продукти та різні страви, адже я багато готувала вдома татові, давали гроші по можливості.
Богдан робив всю складну роботу по господарству, він старався дуже.
Ніколи ні в чому ми не відмовляли ні моєму батькові, ні Валентині, оскільки вона жила сама, то ми ще й і їй допомагали, коли мали можливість, за цей час ми з цією людиною зріднилися дуже.
Я розуміла як важко доглядати за похилу людину, але Валентина мені нічого не говорила.
Тому коли тата не стало, я вирішила, що маю віддати його будинок сусідці Валентині, адже вона дуже довго доглядала за батьком моїм.
В неї була геть старенька хатинка, там вже стеля текла і стіна хилилася.
А Валентина ще жінка молода, нехай користується, на майбутнє це для неї гарна допомога.
Богдан мене повністю підтримав у цьому рішенні.
Він сам бачив та розумів, що вона дуже багато сили віддала, майже чотири роки доглядала за моїм стареньким батьком, а платила я їй за це зовсім небагато, в наш час то копійки.
Хоча мій батько для неї був геть чужою людиною.
Коли про моє рішення дізналася родина.
Всі в один голос почали критикувати моє рішення, що не можна у нас час віддавати будинок чужій людині.
Та найбільше мене засмутили свекри, тепер вони постійно докоряють мені, що я живу в квартирі свого чоловіка, а свою хату віддала чужим людям і нічого за душею не маю.
Та я щиро вважаю, що вчинила по-людськи.
Хіба не так?
Фото ілюстративне.