Я живу одна в окремій квартирі.
Так склалася моя доля, що у свої 35 років, на жаль, я незаміжня, а досі самотня людина.
Не зустріла я того єдиного чоловіка, з яким хотілося б створити сімейне гніздечко, та й не кликав мене заміж ніхто, так і залишилася сама.
Тато мій теж живе сам, а мами моєї вже немає з нами давно.
Поки мій батько ходив на роботу, він добре сам себе забезпечував, адже заробляв непогано.
Але пенсійний вік підійшов у нього, і мій батько на заслуженому відпочинку тепер, він нещодавно вийшов на пенсію.
Все було б добре, якби пенсія не була така мізерна, адже її вистачає лише на елементарні речі і все.
Я дуже дуже добре все розумію, тому щомісяця частинку своєї заробітної плати віддаю своєму рідному батькові, аби, хоч трохи, полегшити йому життя.
Без моєї допомоги він не зможе жити добре, на жаль, адже ціни зараз високі на все, на одну пенсію важко прожити.
А не так давно я, нарешті, зустріла чоловіка своєї мрії.
Зустрічалися ми чимало часу, і Роман покликав мене вийти за нього заміж.
Я б з радістю погодилася б, адже стільки часу живу сама, вже й немолода, особисте життя не складається.
Але, в останні хвилини перед пропозицією, Роман мені повідомив, що він один виховує сина.
Його синові вже 7 років виповнилося нещодавно.
Як виявилося, колишня дружина залишила його і сина теж залишила з ним, поїхала десь за кордон своє щастя шукати.
Я, звичайно, не могла зрозуміти чому він раніше про це не сказав, але думала, можливо хвилювався і не знав, як я сприйму цю новину.
Подумавши добре над цим, я запропонувала спочатку познайомитися з його сином, а вже потім прийняти рішення щодо заміжжя.
Михайло хлопчик спокійний та вихований, але є в ньому щось, що не подобається мені, таке враження, що щось нехороше він може робити тихо.
З Романом ми домовилися.
Я поживу з ними декілька місяців і, якщо все буде гаразд, вийду за нього заміж, адже у нього дитина і це непросто для нас усіх, бо я чужа людина Михайлику.
Домовилися ми жити в його квартирі, а мою будемо здавати в оренду і буде додаткова копійка у нас.
З початку нашого спільного життя я зрозуміла, що не так просто з чужою дитиною, я б сказала, що це дуже навіть складно.
Ніби якась невидима стіна між нами стоїть, як я не старалася, але ця дитина якась далека для мене, як і я для цього хлопчика.
Начебто Михайлик нічого поганого не робив, а таке відчуття, що чекати треба гіршого.
А потім я отримала зарплату і, як завжди перерахувала частину татові, Роман відразу це побачив.
Він був дуже незадоволений моїм вчинком і сказав, щоб я більше не давала гроші своєму батькові.
Я пояснила, що в нього мінімальна пенсія і він просто навіть харчі не зможе собі купити нормальні, якщо я не допомагатиму йому хоч трохи грошима, але йому було байдуже.
Минуло декілька місяців нашого спільного проживання.
За цей час я ні хвилини не присвятила собі.
Весь час мені потрібно готувати, прати, прибирати, знаходити підхід до дитини.
У вихідні дні жодного разу не відпочила, на відміну від Романа з його сином.
Завжди знаходиться якась робота.
Тата свого, за весь цей час, я не провідала ні разу.
Роман завжди для мене знаходив якусь роботу. Я не почувалася вільною, я маю старатися для когось і у мене з’явилося купа нових обов’язків, хоча для мене ніхто нічого не робить.
Навіть, щоб переказати татові гроші, я йшла в іншу кімнату, щоб не бачив ніхто.
Виходить, що татові я допомагати не маю, зате маю виховувати і забезпечувати чужу дитину.
Одного недільного ранку, коли Роман став перераховувати, що я повинна зробити у свій вихідний день, я сказала собі, досить.
Краще я і надалі житиму одна.
Зібрала свої речі й пішла, полегшено зітхнувши.
Лише тепер розумію, як щасливо я жила сама.
Зараз мене огортає смуток, адже я мріяла про хорошу сім’ю, про чоловіка, про діток, але й досі залишаюся сама.
Та чи потрібний такий чоловік? Чи не краще вже бути одній?
Фото ілюстративне.