fbpx

Коли мій наречений зробив мені пропозицію, я відразу погодилася, аби лише подалі від своєї рідні бути. Я вийшла заміж і на якийсь час забула про них. Як вони собі там жили – мене це не дуже цікавило. Але одного разу я дізналася, що не стало моєї бабусі і її будинок перейшов мамі у спадок, а вона взяла, і відразу оформила дарчу на брата, про мене зовсім забувши. Минули роки, ми давно живемо у великому заміському будинку, і тепер брат хоче, щоб я забрала маму до себе

Сказати, що мій брат знахабнів – це нічого не сказати. Він нещодавно заявив, що я маю нашу маму до себе забрати.

– Ти – донька, тому ти і повинна доглядати маму, – заявив мені Сергій.

– А то нічого, що вся спадщина дісталася тобі? – питаю. – Якось не зовсім все чесно виходить: будинок тобі, а мама – мені?

– Моя дружина лише невістка, у неї своя мама є. А у тебе є обов’язок перед своєю мамою, – стояв на своєму Сергій.

Я брата свого не розумію – про який обов’язок він говорить, якщо ще кілька років тому змусив переписати маму і хату, і город на нього, а мене залишив без нічого. Мама тоді лише руками розводила, мовляв, Сергійкові треба, а я якось і без спадщини проживу.

У нас з чоловіком і справді менш-більш все добре. Я вийшла заміж і відразу пішла жити до нього, бо у чоловіка вже була своя квартира.

Сергій – мій старший брат, різниця у нас 3 роки. Мама завжди любила брата більше, ніж мене, що б не сталося, винною завжди була я. Вона нас сама ростила, бо батько її покинув, коли ми ще дуже малими були.

Брат мій одружився першим, йому ще й 20 років не було. Невістку привів до нас додому. Світлана була старша за нього на 5 років, мала дитину від першого шлюбу (3-річного хлопчика), і вже чекала дитину від мого брата.

Мама наша бігала біля них як коло писаної торби, а мені запропонувала переселитися на кухню, або зняти квартиру. Я була студенткою, і не мала грошей на квартиру, тому і жила кілька років у нас на кухні. Ті неприємні часи мені навіть згадувати не хочеться.

Коли мій наречений зробив мені пропозицію, я відразу погодилася, аби лише подалі від своєї рідні бути. Я вийшла заміж і на якийсь час забула про них.

Як вони собі там жили – мене це не дуже цікавило. Але одного разу я дізналася, що не стало моєї бабусі і її будинок перейшов мамі у спадок, а вона взяла, і відразу оформила дарчу на брата, про мене зовсім забувши.

Сергій продав і бабусину хату, і город, виручив доволі кругленьку суму, і кудись її витратив. Напевно, вони жили на “широку ногу”, поки гроші не закінчилися. А могли б ще тоді подумати про розширення житла.

Минули роки, ми давно живемо у великому заміському будинку. У нас з чоловіком вже дорослі діти, старша донька з чоловіком живе окремо, а молодша зятя привела до нас додому, але місця всім вистачає, бо дім і справді великий.

От мій брат і вирішив відправити маму до нас, бо їм усім там, в двокімнатній квартирі, місця точно не вистачає. А мама вже літня людина, хворіє часто.

– Мамі догляд потрібний. Тож давай, виконуй дочірній обов’язок – забирай до себе матусю. І так ти все життя прожила для себе. Не моя дружина повинна дивитися за твоєю мамою. Ти – донька. А в мене син одружитися надумав, жити йому десь треба.

Розмова з братом мені дуже не сподобалася, адже він забрав все, що міг. Мені від батьків нічого не дісталося, він навіть мамину квартиру, з якої її тепер виганяє, приватизував на себе.

Брату я відмовила, нагадала, що він завжди був улюбленим сином, і що свою квартиру мама віддала йому, і що все життя мама допомагала тільки його родині. То ж нехай він тепер думає.

Але тепер я ночами спати не можу, мені мама моя сниться, і я не перестаю думати, чи правильно я поступила, коли відмовилася забирати до себе маму?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page