Так склалося в моєму житті, що я вийшла заміж другий раз.
Перше моє заміжжя виявилося, на жаль, зовсім невдалим.
З першим чоловіком ми ніколи особливо не ладнали, тому після декількох місяців подружнього життя ми вирішили мирно розійтися в різні боки, адже розуміли, що нічого спільного у нас не має і не варто триматися за невдалий шлюб, краще шукати своє щастя в молоді роки.
Як не дивно, але зараз ми дуже хороші друзі з моїм колишнім чоловіком, гарні стосунки зберегли і можемо звертатися один до одного за допомогою та порадою у будь який час.
Завжди одне одного підтримуємо в усьому. Я рада, що поруч така людина є в моєму житті.
Після нашого з ним розлучення я довгий час жила одна, вже навіть змирилася з цим, єдина думка, щоб знайти чоловіка, наводила на мене справжній сум, адже я думала, що якась серйозна проблема в мені, що я зробила якусь помилку і що ніколи не буде у мене щасливого шлюбу.
Я подумала, що варто отримати вищу освіту, хоч вже була не молодою, потім вступила до університету на заочну форму навчання, добре вчилася, старалася.
А після закінчення навчання я влаштувалася на дуже добру роботу, самій не вірилося, що мені пощастило так.
Так і закрутилася моє доросле життя. Час минав швидко, я і не помітила, як зустріла свої 30 років.
А якось на роботі я познайомилася з чоловіком. Він був теж одружений колись, а зараз розлучений, з тією лише різницею, що на руках у нього залишився малий дворічний синочок, що зовсім малесенька дитина.
Ми якось швидко знайшли спільну мову з ним і стали хорошими друзями. Поступово ці відносини переросли в сімейні, я навіть сама не відчула, як швидко все це сталося в нас.
Згодом я вийшла заміж вдруге саме за нього.
Як не дивно, але з сином свого чоловіка я дуже швидко порозумілася. Він називав мене мамою, і я відчувала себе дуже потрібною людиною в їх сім’ї.
Минали роки. Зараз цьому хлопчику, синові мого чоловіка від першого шлюбу, вже 14 років. У нього дуже непростий характер, але я намагаюся допомагати йому.
Ось тільки хороших відносин між нами останнім часом я не спостерігаю зовсім, все дуже змінилося з часом, на жаль.
Він став якимись недобрим і непривітним по відношенню до мене, наче якийсь перехідний вік. Але це все проходить.
Я сама знаю на власному досвіді, що в дітей є перехідний вік, він дуже не простий, складний для батьків, коли вони взагалі нікого не слухаються. У мене є молодший брат, з яким ми все це проходили. Тому, досвід спілкування з такими дітьми у мене є, я розумію, що це складно і потрібно цей час перенести усім.
Але вся складність в тому, що мій син, а я його саме таким і вважаю, став постійно мені нагадувати, що я йому ніхто, що я не його рідна мати, щоб давати поради якісь, чи повчати його.
Я ніякого діла до нього не маю, адже для нього я зовсім чужа людина і усвідомлюю це, і слухати він мене не збирається зовсім.
На всі мої зауваження Данило просто або не звертає уваги, або тут же починає робити все навпаки, таке враження, що хоче показати мені свою незгоду. Я б змирилася з цим, але він щоразу нагадує мені, що я йому ніхто і для мене це дуже образливо, бо я так багато робила для нього всі ці роки.
Спробувала поскаржитися чоловіку на поведінку сина. Але його відповідь мене засмутила геть. Він з незворушним спокоєм сказав, щоб я просто не лізла до хлопця, він сам розбереться з усім, а потім Данило виросте і порозумнішає з часом. Мені стало дуже прикро.
Я ці слова сприймаю, як натяк на те, що хоч я і частинка сім’ї, але виходить що не рідна людина.
Значить, поки Данило був маленьким і потребував допомоги, турботи та тепла матері, я була потрібна і мамою називалася, і горнувся до мене маленьким, і так гарно говорив.
А тепер, коли він практично став самостійним та подорослішав, то я виявилася непотрібною і чужою тіткою?
Ось чого-чого, а такого я точно не очікувала від настільки мені близьких людей.
Мені було б байдуже, але я з самого початку полюбила цю дитину, Данило всі ці роки був мені, як рідний син.
Я ні на одну секунду за ці дванадцять років жодного разу не відчула ні крапельки злоби чи роздратування до нього. А тепер мене не потрібно ні слухати, ні поважати. Так виходить?
Я ще розумію, що він дитина, не дуже добре усвідомлює свої дії, не так розуміє все.
Але ж його рідний батько, мій чоловік, він то має розуміти, що все це дуже недобре, так не має бути!
Невже мій чоловік не розуміє, що приносить мені таким ставленням сильний смуток, знецінює все те добро, яке я зробила для них.
Я просто дуже хвилююся, що вони просто так легко викреслять мене зі свого життя, і я стану знову самотньою, нікому не потрібною.
Я не знаю, як мені бути далі. Як пояснити, що я бажаю їм тільки добра і вони рідні люди мені? Та чи потрібна я їм? Вже не знаю сама.
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.
