Мій сусід Павло був дуже здивований, адже його мати переписала увесь заповіт на його старшого брата Романа.
А старший брат попросив його забрати речі з будинку, де він виріс.
А ще брат сказав більше не приїжджати туди, оскільки він вирішив його продати та залишити гроші собі.
Два брати – Павло та Роман були парубками “на все село” – мужні, розумні, гарні, мали добру душу.
Їх мама щоразу лиш повторювала, що вони – найбільше багатство, яке є у неї, що вона все зробила заради того, щоб виростити їх хорошими людьми.
Роки минали швидко, брати виросли, оселились в місті, залишивши матір проживати саму в селі , та створили власні сім’ї.
Молодший син, Павло, швидко виріс та поїхав на роботу за кордон, оскільки його ще з самого дитинства непокоїло бідне сільське життя, він хотів всього в житті досягти сам, хотів будувати собі краще майбутнє.
В школі Павло добре вчив іноземні мови, в той час, як старший брат Роман, постійно допомагав матері то по дому, то з худобою.
Павло сам встав на ноги та знайшов хорошу роботу за кордоном, одружився, купив будинок та має дітей.
Матері він постійно допомагав фінансово, передавав гроші то на ліки, то на побутову техніку для дому, то на капітальний ремонт, то на путівки для відпочинку у різні санаторії щороку.
Загалом, Павло підтримував завжди свою неньку, як міг.
Зустрічались, правда вони з мамою рідко, оскільки відстань між ними вимірювались тисячами кілометрів.
Життя зараз непросте, у Павла була робота, дружина і діти малі, поїхати в Україну йому було непросто, але він для матері робив дуже багато, що не кожен син те зробить, який живе поряд з нею.
А Павло про маму свою завжди пам’ятав.
Павло декілька разів навіть пропонував матері переїхати до нього жити в Польщу та вона відмовилась.
Мама завжди говорила, що звикла вже до України, до свого села та до рідного дому та ще й худобу не хотіла залишати.
А Роман, старший син, так і залишився жити біля матері.
Доглядав за худобою, робив ремонти, заготовляв дрова на зиму, доглядав за мамою, коли та недужала.
Роман так і не одружився.
Між братами панували завжди хороші стосунки, оскільки вони бачились рідко, то завжди були раді зустрічам.
З часом матір почувала себе все гірше, а згодом її не стало.
Синам було непросто це усвідомити, адже вони обоє дуже любили свою неньку.
Проте сам Павло постійно почував себе вкрай винним за те, що не зміг провести з мамою стільки часу, скільки хотів і не зміг приїхати попрощатись востаннє.
Згодом, коли нотаріус оголосив заповіт матері, виявилось, що вона заповіла будинок тільки старшому сину, Романові.
Він і сам був здивований такою непередбачуваною новиною.
А от Павло сам дуже засмутився, після того як мама пішла, перестав приїздити в рідний дім, оскільки почував себе там чужим.
Одного разу Роман подзвонив молодшому брату і попросив забрати його речі, які там залишились:
– Павле, ти повинен мене зрозуміти. Тепер я – господар цього маминого будинку. Хочу його продати та купити собі квартиру, адже втомився жити в селі, може в місті влаштуюся на роботу і ще знайду свою долю, одружуся, мрію про діток своїх. Ти зможеш приїжджати до мене в гості. Проте, чи міг би ти забрати речі з будинку свої, чим швидше?
Павло відразу відповів братові, що він не буде летіти у дві сторони лише заради речей та може купити собі нові, тож дав дозвіл Романові просто їх викинути.
Та більше не навідувався до старшого брата та взагалі перестав з ним спілкуватись, оскільки не хотів бути надокучливим та почувати себе “зайвим”, ніби чужим, на своїй рідній землі, на Батьківщині.
Він був ображений та не розумів чому матір не розділила спадщину порівну на двох синів, адже їх у неї двоє – рідних дітей.
Павло дуже цього не розумів і не міг прийняти ніяк, адже його статки теж не дались йому просто так та він дуже багато працював, щоб жити на тому рівні на якому він живе.
З того часу пройшли десятки років.
У братів самих з’явилися внуки, проте за цей час вони жодного разу так і не побачились.
Лише з ввічливості телефонують одне одному та вітають на великі свята.
А залишилися чужими людьми через рішення матері.
Павлові навіть не так за хату образливо, як за те, що мати обрала кращим сином – Роману.
Чому ж мати вчинила так?
Це запитання Павло задає собі кожного дня.
Йому прикро, що відповіді він не взнає ніколи, бо мами більше немає, а він так її любив, усім, чим міг, допомагав?
Сусід мій не розуміє, що ж він такого зробив не так, чим міг образити її?
Фото ілюстративне.
