Цю передноворічну історію Мар’яна запам’ятає назавжди. Але щоб зрозуміти, що насправді відбулося того вечора, варто повернутися на багато років назад — у часи, коли вона ще була наївною дівчиною і вірила, що добротою можна розтопити будь-який лід.

Мар’яна виросла в невеликому містечку на Поділлі в родині вчителів. Батько викладав математику, мати — українську мову. Жили скромно, але в домі завжди було багато книг і тепла. Батьки виховували її за принципом: «Твоя освіта і твій характер — це те, що ніхто ніколи не відбере».

Дівчина виявилася талановитою. Школа зі срібною медаллю, омріяний вступ до Київського архітектурного факультету, навчання до пізньої ночі над кресленнями. Поки подруги шукали вигідних знайомств, Мар’яна будувала своє майбутнє власноруч. До тридцяти років вона стала провідним архітектором у великій компанії. Завдяки наполегливій праці та кільком успішним міжнародним проєктам, вона зуміла придбати квартиру в столиці та почати будівництво невеликого затишного будинку за містом. Усе це — без жодної копійки допомоги, лише завдяки власному розуму.

З Романом вона познайомилася на професійній виставці. Він працював у сфері логістики. Спокійний, розважливий, із приємною усмішкою — він здався їй тією «тихою гаванню», якої так бракувало в динамічному житті. Їхні стосунки розвивалися стрімко. Роман захоплювався її професіоналізмом і завжди підтримував, коли вона затримувалася на роботі. Принаймні, спочатку так здавалося.

Через пів року Роман вирішив познайомити її зі своєю матір’ю, Галиною Петрівною. Вона жила у звичайній старій багатоповерхівці на околиці міста. У квартирі пахло нафталіном і випічкою, а на стінах висіли численні серветки, зв’язані гачком.

Галина Петрівна зустріла Мар’яну прискіпливим поглядом. — То ти і є та сама «архітекторка»? — замість вітання запитала жінка. — Роман казав, у тебе і квартира своя, і машина… Певно, батьки допомогли? Зараз молодь сама такого не заробляє.

Мар’яна намагалася бути ввічливою: — Ні, Галино Петрівно, я працюю з другого курсу. Сама відкладала, брала кредити.

Жінка лише хмикнула, недовірливо оглянувши її манікюр: — Ну-ну. В наш час усе якось простіше було. Ладно, проходьте, вечеряти будемо.

Там же Мар’яна познайомилася з сестрою Романа, Юлією. Юля була молодшою на кілька років, мала маленького сина Павлика і постійно нарікала на життя. Її чоловік поїхав на заробітки і перестав виходити на зв’язок, тому вона жила з матір’ю, не маючи постійної роботи.

Під час вечері Юля раптом запитала: — А пальто у тебе фірмове? Дороге, мабуть? Віддай мені, тобі ж нове купити — раз плюнути, а мені дитину в садочок водити ні в чому.

Мар’яна розгубилася. Вона сприйняла це як невдалий жарт, але погляди Галини Петрівни та Юлі були цілком серйозними. Роман же лише опустив очі в тарілку, пробурмотівши: «Юль, ну не починай».

Весілля було скромним. Мар’яна не хотіла гучних гулянь, воліючи вкласти кошти у завершення будівництва заміського будинку. Галина Петрівна була обурена: — Що це за свято? Навіть родичів із села не покликали! Сором перед людьми. Мабуть, гроші ховаєш, на себе тільки витрачаєш.

Мар’яна мовчала. Вона вірила: якщо бути доброю і допомагати, вони зрозуміють, що вона — не ворог. Після весілля вони оселилися у квартирі Мар’яни. Роман перейшов на «домашній режим»: після роботи — комп’ютерні ігри, у вихідні — відпочинок. Побут повністю ліг на плечі дружини.

Невдовзі з’явилася донечка Софійка, а через три роки — синок Богданчик. Діти стали центром всесвіту для Мар’яни. Але з кожним роком ставало важче. Свекруха приїжджала щотижня без попередження, критикувала все: від кольору фіранок до методів виховання дітей.

— Навіщо ти купуєш дітям такі дорогі комбінезони? — вичитувала Галина Петрівна. — Павлику після Богдана доношувати буде незручно, він же у вас активний, розірве. Купи щось простіше.

Або ще краще: — Ромчику треба новий телефон. У нього старий уже підвисає. Ти ж отримуєш гарні премії, виділи чоловікові грошей.

Мар’яна давала. Вона оплачувала ремонти в квартирі свекрухи, купувала одяг Юлі та подарунки Павлику. Вона думала, що купує спокій у родині. Але апетит родичів чоловіка лише зростав.

Коли заміський будинок був нарешті готовий, Мар’яна відчула справжнє полегшення. Це було її місце сили. Велика вітальня з каміном, світлі дитячі кімнати, тераса з видом на ліс. Вона сама розробляла кожен вузол, кожну деталь.

Однак радощі тривали недовго. Галина Петрівна та Юля почали сприймати цей будинок як власну дачу. Вони могли приїхати посеред тижня, коли Мар’яна була на роботі (Роман потайки дав їм ключі), влаштувати там застілля, залишити безлад і поїхати.

Останньою краплею стала ситуація з фінансами. Мар’яна дізналася, що Роман оформив позику, щоб покрити борги Юлі, і тепер банк надсилав повідомлення на їхню спільну адресу.

— Романе, як ти міг? — запитала вона спокійно, хоча всередині все дрижало. — Вона ж моя сестра, Мар’яно! У неї проблеми. Ти зі своїми доходами цього не зрозумієш. Тобі тільки твої креслення важливі.

Саме тоді Мар’яна зрозуміла: вона в цій родині — лише ресурс. Джерело грошей, комфорту та безкоштовних послуг.

Грудень 2025 року був дуже напруженим. Мар’яна завершувала складний об’єкт і мріяла лише про одне: провести новорічну ніч у своєму будинку з дітьми. Тільки вона, Софійка та Богданчик. Спокій, ялинка і какао.

Вона заздалегідь попередила чоловіка: — Романе, я хочу тиші. Я втомилася від вічних гостей. Цей Новий рік ми святкуємо самі.

Роман лише кивнув. Як виявилося пізніше, він просто не хотів сперечатися, бо вже домовився з матір’ю про зовсім інше.

31 грудня Мар’яна затрималася в місті, щоб забрати останні замовлення та подарунки. Вона завантажила машину смаколиками, забрала дітей із садочка та школи, і вони вирушили за місто. Падав лапатий сніг, діти на задньому сидінні співали «Щедрика», і на душі було майже святково.

Коли машина під’їхала до воріт, Мар’яна завмерла. У вікнах будинку яскраво горіло світло. На подвір’ї стояло два чужих автомобіля. З комина йшов дим — хтось розпалив камін.

— Мамо, а у нас гості? — здивовано запитала Софійка.

Мар’яна нічого не відповіла. Вона відчула, як у грудях закипає холодна, крижана рішучість. Вона вийшла з машини, попросивши дітей посидіти хвилину всередині.

Відчинивши двері власним ключем, вона опинилася в епіцентрі свята. У вітальні стояв великий стіл, заставлений стравами. За столом сиділа Галина Петрівна, Юля з подругою, якийсь незнайомий чоловік (як виявилося, новий залицяльник Юлі) та кілька дітей. Усі вони голосно сміялися і вже почали дегустувати запаси з бару Мар’яни.

— О, Мар’яно! — вигукнула свекруха, навіть не встаючи. — А ми вже зачекалися. Юля, подай їй тарілку, нехай десь з краю примоститься. Тільки дітей своїх кудись прилаштуй, бо тут і так тісно, Павлик із друзями в дитячій іграшки розкидали, не заходьте туди поки.

Мар’яна дивилася на цю картину. Її улюблена скатертина була заплямована соусом, на килимі валялися залишки їжі, а Юля була вдягнена в її домашній кашеміровий кардиган.

— Що ви тут робите? — тихо запитала Мар’яна.

— Як це що? Новий рік святкуємо! — пирхнула Юля. — Ромка сказав, що ви все одно пізно будете, то ми вирішили раніше приїхати, щоб будинок прогріти. Ну, і щоб місце не пустувало.

— Вийдіть, — сказала Мар’яна.

— Що ти кажеш? — Галина Петрівна поставила келих на стіл. — Ти як з матір’ю чоловіка розмовляєш? Ми родичі! Куди ми підемо в таку ніч? На вулиці мороз!

— У вас є тридцять хвилин, щоб зібрати речі, прибрати за собою і поїхати, — голос Мар’яни був твердим, як сталь. — Романе! — крикнула вона в бік кухні.

Чоловік вийшов, витираючи руки рушником. — Мар’ян, ну чого ти… Мама ж хотіла як краще. Свято ж разом…

— Романе, ти знав, що я була проти. Це мій дім. Юридично і фактично. Я даю вам вибір: або ви зараз спокійно їдете, або я викликаю приватну службу охорони, яка допоможе вам звільнити приміщення. І повірте, вони не будуть такими ввічливими.

— Ти не посмієш! — вереснула Юля. — Ми дітям уже ялинку пообіцяли!

— Ви пообіцяли чужу ялинку в чужому домі. Час пішов.

Ніхто не вірив, що вона це зробить. Але коли Мар’яна справді дістала телефон і почала набирати номер начальника охорони селища (з яким була в гарних стосунках), компанія заметушилася.

Свекруха сипала прокльонами, Юля плакала, Роман намагався щось пояснити, але Мар’яна просто стояла біля дверей і чекала. Вона не кричала, не вступала в суперечки. Вона просто забирала своє право на приватність.

Коли остання машина виїхала за ворота, у будинку запала тиша. Мар’яна зачинила двері на всі замки. Потім вона вийшла до машини, де чекали занепокоєні діти.

— Мамо, вони поїхали? — запитав Богданчик. — Так, сонечку. Тепер ми самі. Ходімо, будемо готувати справжнє свято.

Наступні дві години вони разом прибирали вітальню. Мар’яна не відчувала втоми. Навпаки — вона відчувала неймовірну легкість. Вони вимили посуд, провітрили будинок від запаху чужих парфумів і нарешті запалили камін.

О дванадцятій годині вони вийшли на терасу. Небо було всипане зірками. Мар’яна обійняла дітей і зрозуміла: це був найкращий подарунок, який вона могла зробити собі — свобода бути собою у власному домі.

Наступного дня вона подала на розлучення і змінила коди на всіх замках. Життя було надто коротким, щоб витрачати його на людей, які не цінують твоєї доброти. Вона знала, що попереду багато роботи, але тепер вона будувала не лише будинки, а й власну територію щастя, куди вхід був дозволений лише тим, хто приходить з повагою та любов’ю.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.