Коли Марина виходила заміж за Андрія, то щиро вірила: сім’я – це щастя, підтримка й тепло. Але разом із чоловіком у її життя увійшла і його мати – Галина Степанівна. Жінка гарна, доглянута, з поставою, якою могла б пишатися актриса. Вона працювала колись у міському відділі культури й завжди вважала себе «аристократкою».

– Маринко, – якось сказала вона невістці ще на самому початку, – ви хороша дівчина, але треба розуміти: наш рід не простий. Ми завжди тримали планку.

Тоді Марина ще усміхнулася, вирішивши, що це просто слова. Але з роками зрозуміла: свекруха її не приймає.

– Ти з села, ти не вмієш триматися серед людей, – часто кидала вона шпильки. – Андрію треба було дружину обрати з кращої сім’ї.

Марина мовчала. Вона не хотіла сварок, та й чоловік завжди був між двома вогнями:

– Марино, ну що ти. Мама така. Не звертай уваги.

Так минуло п’ять років. Усі свята Марина проводила наче в тіні. Свекруха організовувала застілля, але завжди виставляла невістку «другосортною».

Коли Марина дізналася, що наближається ювілей Галини Степанівни – 55 років, у серці з’явилася надія. «А може, настав час зробити крок назустріч? Покажу, що я не ворог. Може, тоді вона мене прийме…»

Вона вирішила взяти все на себе:

– Андрію, давай я організую свято для мами, – сказала одного вечора.

– Думаєш, вона погодиться? – засумнівався чоловік.

– Не треба питати. Просто зробимо сюрприз.

Марина вірила, що це допоможе у налагодженні стосунків із свекрухою, бо єдине, чого вона хотіла – це щоб в її родині нарешті настав мир і спокій.

Вона знайшла найкращий ресторан у місті. Замовила меню – із вишуканими стравами, якими захоплювалася свекруха. Продумала квіткові композиції – білі троянди, які Галина любила понад усе. Замовила музикантів, щоб був живий спів.

– Маринко, ти себе перевершуєш, – хвалив Андрій. – Мама буде в захваті.

Марина не шкодувала ні сил, ні грошей. Вона хотіла, щоб цей вечір став символом примирення.

Настав день свята. Ресторан сяяв вогнями, столи ломилися від страв. Марина з Андрієм прийшли одними з перших, щоб усе перевірити. Коли під’їхала свекруха, вона була в розкішній сукні кольору смарагду, з коштовностями на шиї.

– Мамусю, вітаємо! – Андрій підійшов ближче, щоб обійняти.

– Дякую, синочку, – ніжно відповіла вона.

Марина простягла букет білих троянд:

– Це вам, Галино Степанівно. З ювілеєм!

Свекруха взяла квіти, але навіть не глянула в очі невістці.

Гості почали сходитися. У залі звучала музика, люди веселилися. І ось, коли всі сіли за стіл, Марина помітила дивну річ: для неї місця… не було. Всі стільці зайняті, сервірування зроблене, але її – не врахували.

– Мамо, а де Марині сісти? – здивувався Андрій.

– Тут місця лише для родини та близьких, – холодно відповіла Галина Степанівна. – Вона ж не обов’язково повинна бути.

У Марини защеміло в серці. «Не обов’язково… після всього, що я зробила?»

Вона відчула, як горло стискає клубок образи. Поглянула на чоловіка:

– Андрію, я піду.

– Марино, та почекай… – почав він, але мати поклала руку йому на плече:

– Синку, не псуй свято. Сідай.

Марина підвелася, зібрала сумочку й тихо вийшла з ресторану. На вулиці було холодно, дрібний дощ сідав на плечі. Вона йшла, не відчуваючи ні ніг, ні сліз.

Чоловік прийшов додому пізно вночі. Від нього пахло вином і ресторанними стравами.

– Ти таки залишився? – голос Марини тремтів.

– Марино… Я не міг піти. Це ж мамине свято. Всі родичі… Якби я встав і пішов, був би скандал.

Вона відвернулася.

– А як же я? Я, яка все це зробила? Тобі не здалося, що скандал уже був – коли для мене місця не знайшлося?

– Я не знаю, що сказати…

– Не треба, – перебила Марина. – Я все зрозуміла.

Минали дні. Вона перестала говорити про свекруху. Жила своїм життям, працювала, зустрічалася з подругами. Усередині щось змінилося: Марина відпустила надію бути прийнятою.

Одного разу подруга запитала:

– І ти зовсім не злишся?

– Злюсь, – зізналася Марина. – Але ще більше – вчуся цінувати себе. Я зробила все можливе, щоб знайти з нею спільну мову. І знаєш що? Я зрозуміла: не завжди проблема в тобі. Є люди, для яких ти завжди будеш «чужою».

Андрій намагався залагодити ситуацію.

– Марино, мамі було соромно після того випадку. Вона каже, що ти хороша, але…

– Але «не така», – гірко усміхнулася Марина. – Нехай. Я більше не буду бігти назустріч.

Минуло кілька місяців. Галина Степанівна потрапила у лікарню. Андрій відразу поїхав. Марина теж приїхала, хоча могла б залишитися вдома. Коли свекруха побачила її у дверях палати, здивувалася:

– Ти… прийшла?

– Так, – тихо відповіла Марина. – Бо я частина цієї сім’ї, подобається вам це чи ні.

Жінки довго дивилися одна на одну. І тоді в очах свекрухи промайнула тінь каяття.

– Я була до тебе несправедлива, – прошепотіла вона.

Марина лише кивнула. У серці ще боліло, але разом із тим вона відчула полегшення.

Після того випадку стосунки не стали ідеальними. Галина залишалася гордою й вимогливою, але вже ніколи не наважувалася принизити невістку так, як у той вечір. А Марина зрозуміла головне:

Любов і прийняття не можна випросити чи заслужити – їх можна лише подарувати. Але якщо тебе не беруть за стіл, де ти заслужила сидіти, інколи наймудріше – піднятися і вийти.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.