– Лізо, приходь до мене на весілля. Зможеш у цю суботу? – зателефонувала мені моя подруга дитинства Марина.
Я дещо розгубилася, адже до суботи залишилося всього 5 днів, і треба було належним чином підготуватися.
І хоч пропозиція і поступила дуже зненацька, та відмовити я не могла, адже мова йшла про мою подругу дитинства.
Ми з Мариною виросли в одному дворі, разом в садочок ходили, потім в школу, за одною партою сиділи. Але при цьому ми залишалися дуже різними.
Подруга була красунею, любила наряджатися, а вчитися не любила. А я навпаки – добре вчилася, а привести себе в порядок не вміла.
Підлітками ми з Мариною скооперувалися: я робила за неї всі домашні завдання, а вона мені за це робила макіяж, тож разом ми швидко справлялися з усім, і йшли гуляти.
Моя мама завжди була проти нашої дружби. Марина їй не подобалася, мама мене попереджала, щоб я була з нею обережною. Та я вважала, що мама перебільшує, адже Марину я любила, і вважала її більше ніж подругою, вона для мене була сестрою, якої в мене ніколи не було.
Я поступила в той університет, в який мріяла, а Марина пішла вчитися туди, де проходила по балах. Та вона не засмутилася, бо так прямо і казала, що в університет вона йде вчитися лише для того, щоб вдало вийти заміж, адже саме тут можна знайти собі достойного чоловіка.
Її думку я не поділяла, але тим не менше, заміж я вийшла першою, після третього курсу. На цьому наполягав мій наречений, який був на 3 роки старшим за мене.
Віталій уже працював, його по розподілу направили в іншу область, він боявся, що через відстань мене втратить, і ми з ним розписалися. Весілля не робили, бо не мали достатньо грошей.
Чоловік поїхав наміщатися на новому місці, а я до нього приїхала вже пізніше, коли він влаштувався на роботу і знайшов житло. Мені довелося перевестися на заочну форму навчання, бо я чекала дитину.
Я любила свого чоловіка, але сімейного життя у нас не склалося. Він мені зрадив. А коли я про це дізналася, то він навіть не відпирався, а сказав мені, що у мене є вибір – або закрити очі на все, або повертатися до своєї мами.
Закривати очі на зради я не збиралася, тому вибрала другий варіант.
Так я з маленькою дитиною на руках знову опинилася в рідному місті. Ситуація у мене складна, особливо фінансова частина.
Я не працюю, диплом отримала, але відразу пішла в декрет. Тепер чекаю, щоб сину виповнилося 3 роки, і тоді спробую знайти роботу.
Зараз я живу за гроші батьків і за ті невеликі аліменти, які мені висилає на дитину колишній чоловік.
Коли Марина дізналася про моє повернення в місто, вона вирішила мене запросити на своє весілля. Зробила вона це трохи дивно, бо ні запрошення не було, ні якоїсь спеціальної зустрічі, а так – вона одним реченням по телефону сказала, що весілля в суботу, мовляв, якщо хочеш – приходь.
Йти на це весілля я і хотіла, і не хотіла. Хотіла, бо це ж моя найкраща подруга дитинства, і мені цікаво було, як все пройде, хотілося бути поряд з нею в цей особливий день.
А не хотіла, бо у мене не було грошей, щоб належним чином привітати Марину. Я розуміла, що ні з тисячею гривень, ні навіть з двома йти не пасує.
Весілля планувалося шикарне, Марина знайшла собі багатого нареченого, про що мені обмовилася в телефонній розмові.
Що подарувати найкращій подрузі в день її весілля – я просто не уявляла. У мене і справді не було грошей, від слова зовсім.
До того ж, я розуміла, що і себе треба в порядок привести, адже яка-небудь не підеш на таке торжество. А макіяж, манікюр, зачіска зараз дуже не дешеве задоволення.
Придумала я купити столовий сервіз, невеличкий такий, але дуже красивий, білий, з золотою облямівочкою, класичний такий, який всім підходить.
Та отримавши від мене такий подарунок, Марина розсміялася просто при всіх гостях, і голосно спитала мене, навіщо я притягла ці черепки, наголосивши, що доведеться їх залишити в ресторані, щоб не тягти додому цей непотріб.
Я від сорому ледь під землю не провалилася. За сервіз я заплатила 4 тисячі гривень, і не вважаю, що це якісь черепки.
Можете собі уявити, в якому настрої я пішла з того весілля. Чому Марина так нетактовно повелася? Невже і справді гроші її так сильно зіпсували?
Чи вона була такою, але я цього не помічала?
– Не треба було взагалі приходити, якщо ти не мала нормального подарунку, – на наступний день заявила мені Марина по телефону.
Я вибачилася за те, що зіпсувала їй свято, і сказала, що в мене немає часу. А про себе подумала, що подруги тепер у мене теж немає. Бо справжня подруга ніколи б так не зробила, як вчинила Марина. Адже справа не в подарунку, а в увазі.
А яка ваша думка? Ви так само вважаєте, як і я?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
