Марія була єдиною донечкою у своїх батьків — виплеканою, вирощеною, як найніжнішу квітку в саду. Коли вона йшла селом, люди мимоволі сповільнювали крок: настільки дивовижною була її врода. Довга, чорна, густа коса спадала мало не до поясу, світилася м’яким блиском на сонці. Її світла шкіра, зеленкуваті очі та тиха усмішка творили образ, який важко було забути.

Але зовнішність — то лише половина. Марія була доброю, працьовитою, розумною. Не вередливою красунею, а дівчиною, в якій світилося щось м’яке й людське.

Коли закінчила школу, поїхала в місто — вступила на медичний. Стала студенткою — тихою, скромною, у вишитій сорочці на свята й з косою, що їй заздрили всі, хоч і намагалися приховати.

Але мода тоді була інша — короткі стрижки, хімія, кучері. Дівчата на курсі її під’юджували:

— Марійко, ну ти що, серйозно так і ходитимеш? Відріж! Зроби каре, будеш як люди!

Одного разу навіть привели її в перукарню, казали:

— Зроби хоч кінчики, ну що ти, ніби з минулого століття.

Марія й сама не раз дивилась у дзеркало й думала: «Може, й справді… може, пора?» Але щось її зупиняло. Чи то мамині слова: «Донько, жіноча коса — то сила», чи то якесь внутрішнє відчуття, мовляв, не час. І жодного разу рука не піднялася на ту косу.

На третьому курсі до неї сваталося з десяток хлопців. Красивих, розумних, веселих — але серце мовчало. Ніхто не грів душу. 

І після навчання Марія повернулася додому. Стала лікаркою в місцевому медпункті. Люди йшли до неї охоче, бо вона мала легку руку, тихий голос і велике серце. І зовсім не думала вона про те, що десь уже ходить її доля — у синій робочій куртці й з купою дров у кузові.

Того дня в село приїхав Михайло. Високий, широкоплечий, із сонячною усмішкою. Привіз дрова для школи. Та коли складав ту деревину, дверцята кузова грюкнули й прищемили йому палець. Сильно, до кістки. Він стояв, притиснувши руку до грудей, і хтось сказав:

— Іди до Марії в медпункт. Вона тобі то зараз зробить, як нове.

Михайло, скривившись, пішов.

Марія підняла голову, коли він зайшов, і Михайло… наче завмер. Ніби вперше в житті щось справді побачив.

— Добрий день… — видихнув він.

— Доброго. Покажіть руку.

Вона говорила просто, без кокетства. Він сів навпроти, і в ту мить його погляд зачепився за її косу, що була заплетена у товсту чорну змійку, перекинуту через плече. Сонце з вікна впало на неї — й Михайла немов ударило тією красою.

— А вас, випадково… — почав він, але замовк.

Марія посміхнулася:

— Ні, не боляче. Хіба вам.

Вона вправно обробила рану, наклала пов’язку, дала поради. А Михайло все не міг відірвати погляду — ні від очей її світлих, ні від коси.

З того дня він став з’являтися в селі якось… частіше. То привозив якісь дошки, то шукав когось, то просто «проїздом». А насправді їхала до села його душа.

Марія теж чекала тих зустрічей. Її серце спершу тихо, потім чіткіше підказувало: «Ось він». Без претензій, без пафосу, без гучних обіцянок. Просто чоловік, який бачить її справжню.

І якось, коли вони сиділи на лавці біля її двору, Михайло зізнався:

— Знаєш, Маріє… я закохався в тебе з першої миті. Та найбільше мене вразила твоя коса. Я ніколи такої не бачив. Ніколи. Наче вона вся — про тебе. Тиха, сильна, жива.

Марія тоді засміялася:

— Ти що, тільки за косу мене й любиш?

А він похитав головою:

— Ні. Але саме через неї я зупинився, подивився, придивився… І знайшов серце, без якого вже не уявляю себе.

Так і почалося їхнє кохання — просте, справжнє, без прикрас. Одружилися, народили двох синів — гарних, роботящих. Сини виросли й полетіли в свій світ, а Марія з Михайлом залишилися удвох — але не самотні, бо мали одне одного.

Коли Марії пішов шостий десяток, вона вперше подумала: «Може, пора обрізати косу?» Волосся вже не таке густе, коса стала легшою, тоншою, але все ще красивою. І якось вечором вона обережно заговорила з чоловіком:

— Михайле… А якби я підстриглася?

Михайло аж ложку упустив.

— Що? Ти… ти серйозно?

— Ну, може, до плечей… — каже несміливо.

А в його очах — справжній переляк.

— Маріє, не роби так. Я тебе прошу. Я тебе такою покохав. Та коса — то… то частина тебе. Я її пам’ятаю з першого дня. Я ж за нею ішов, як за світлом. Як я тебе уявлю без неї? Та ніяк!

Він говорив тихо, але в кожному слові було стільки тепла, що Марії аж сльоза зблиснула.

— Но, Михайле, я ж старша стала. Може, смішно вже з такою косою…

— Ти з нею — як дівчина. Як моя Марія. Я хочу ще бачити ту косу. Принаймні поки можу бачити тебе.

Марія більше не сперечалась. Наступного ранку не пішла до перукарні. Натомість знайшла новий спосіб заплітати косу — витончено, легше, ніж раніше. Хустку почала носити по-іншому. І раптом помітила: її краса стала ще глибшою. Не юною — а мудрою, жіночою, теплою.

А Михайло не раз підходив, клав руку їй на плече й казав:

— Добре, що послухала мене. Бо твоя коса — то мій спокій. Мій знак того, що ми все життя пройшли разом.

Михайло дивися на свою Марусю як вперше — зачарований її красою, зачарований її косою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.