Коли Марія виходила заміж за Петра, їй було всього двадцять. Весілля було просте, сільське — з короваями, танцями до ранку й тітками, що плакали під «Червону руту». Всі казали: «Гарна пара — він спокійний, вона розумна, обоє роботящі».

І справді, перші роки їхнього шлюбу були, як у казці: побудували хату, завели господарство, народили сина. Петро носив Марію на руках, а вона вечорами сиділа біля нього на лавці під вишнею й думала, що щастя — це саме отак, просто й тихо.

Та життя не любить безхмарності.

Одного літа Петро поїхав на заробітки в Польщу. Спершу на місяць, потім — на три, а згодом то стало звичкою. Приїжджав двічі на рік, привозив гроші, гостинці, обіцянки. Але Марія бачила — він стає іншим. Мовчазним, втомленим, далеким.

— Петре, — питала вона якось, — ти мене ще любиш?

— Ти що, дурне питаєш? — усміхнувся він натягнуто. — Хто ж би все це робив, якби не любив?

Але серце жінки чує не слова, а тишу між ними. І в тій тиші Марія відчувала холод.

Минуло кілька років. Петро все рідше дзвонив, а коли приїжджав — більше сидів у телефоні, ніж розмовляв. Якось по сусідах пішла чутка, що там, у Польщі, він живе з іншою. Марія не повірила. Не хотіла. Та одного разу він сам сказав:

— Марусю, не гнівайся. Я заплутався. Там жінка, добра, помагає мені. Але я не знаю, що робити…

У Марії ніби земля з-під ніг пішла. Вона не кричала, не била посуду, хоча їй було дуже боляче. Але взявши себе в руки, просто тихо сказала:

— Іди, Петре. Якщо любиш — іди. Тільки знай: я тебе чекати не буду, але й зла не триматиму.

Він поїхав. І три роки про нього не було ні слова.

Марія жила далі — ростила сина, ходила на роботу, обробляла город. Інколи плакала ночами, коли в хаті було тихо. А потім навчилася мовчки приймати біль, як стару знайому.

І от через три роки, напередодні Різдва, у двері постукали. На порозі стояв Петро. Посивілий, схудлий, з тими самими карими очима, що колись в молодості дивилися на неї з любов’ю.

— Марусю… — тільки й сказав він.

— Що тобі треба? — холодно відповіла вона.

— Пробач. Я все зрозумів. Вона не моя. А ти — моя. І завжди була.

Марія довго мовчала. Вона могла б вигнати його. Могла б сказати все, що накопичилося. Але не сказала нічого. Просто глянула й побачила в його очах не того, хто зрадив, а того, хто зрозумів, як багато втратив.

Він лишився. Не просив нічого, просто був поруч: рубав дрова, лагодив дах, возив її в лікарню, носив воду. Спершу Марія ставилася до нього стримано. Та з часом помітила — він більше не говорить зайвих слів, але щодня робить щось, щоб їй було легше.

Одного вечора, коли сніг за вікном сипав, як пір’я, вона сказала:

— Знаєш, Петре, любов — це не коли не помиляєшся. Любов — це коли після всього лишаєшся. Ти помилився, ти зробив мені боляче. Але ти і повернувся, тому я тебе прощаю.

Він тільки кивнув. І обійняв її, як тоді, під вишнею.

Минуло ще десять років. Син одружився, збудував свою хату. Марія й Петро доживали разом. Не ідеально, не без сварок, але — разом. Щонеділі вони пили чай на ґанку, слухали, як десь у далині гавкає собака, і мовчали. У тій тиші вже не було холоду — лише тепло, що народжується, коли двоє все пережили й все пробачили.

І коли Петро захворів, Марія сиділа біля його ліжка, тримаючи за руку, і шепотіла:

— Я тебе не чекала, але Бог привів. Мабуть, знав, що ми ще не все прожили.

А він, усміхнувшись крізь слабкість, прошепотів:

— Дякую, що не вигнала. І що б я зараз робив без тебе…

І тоді Марія зрозуміла: справжнє кохання — це не пристрасть, не свято й не клятви.

Це коли, попри біль, розчарування і роки, серце все одно пам’ятає, з ким воно колись билося в унісон. А сімейне життя хіба воно буваєм гладким? Але що б не трапилося, треба вміти і вистояти, і прощати, бо ніхто не знає, як воно заверне далі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.