fbpx
Життєві історії
Коли Марійка через 20 років повернулася із заробітків додому, син не захотів з нею говорити. Навіть обіцянки про квартиру не змінили його думку, а мама була в розпачі, бо ж поїхали заробляти, щоб забезпечити синові гідне майбутнє

Марійка йшла вулицею чужого села, сльози котилися по її щоках, але навіть вони не могли змити той відчай, який оселився в її серці. Вона просто не могла повірити в те, що доля так безжально розпорядилася і зіграла з нею такий недобрий жарт.

Цього не могло статися. Як він, її єдиний син міг так низько опуститися? Василькові ж тільки 23, у нього життя попереду, а він в білий день в центрі села сидить з «дружками».

А її приїзду син не оцінив. Так, вдав здивування: -«Це ти, мамо? Чого приїхала по скількох роках?».

І справді, приїхала Марійка аж через 20 років. Коли залишала малого синочка з батьком і бабусею (свекрухою), думала, що це на кілька років, щоб забезпечити собі і сину майбутнє життя, купити житло, піти від нелюбого чоловіка.

Сподівалася, що свекруха, яка хоч і була «із перцем» до Марійки, до онука буде відноситися як до рідного. А вона, Марійка, підзаробить трохи грошенят в Італії, приїде в село, забере сина і заживуть вони собі удвох у квартирі, яку обов’язково придбає за зароблені в Італії гроші.

Тікати в Італію змусило життя. Марійка була родом з маленького села. З своїм майбутнім чоловіком, Богданом, познайомилася на весіллі у друзів. Марійці ледь виповнилося 17, тоді як Богдан був уже повністю дорослим 26 річним чоловіком, готовим до серйозних стосунків.

Довго не тягнув. Сподобалася дівчина – вирішив одружуватися, наобіцявши їй золоті гори. Та обіцянки свої і не думав виконувати, натомість привів молоду дівчину в хату до свекрухи, тоді й все почалося. Далеко від дому, навіть не було кому поскаржитися. Свекруха лихою виявилася, прискіпувалася до всього, повчала, куском хліба потикала.

Богдан не поспішав боронити молоду дружину. Що мама сказала – то закон. Натомість приходив додому частенько нетверезий, кажуть, що бачили його з іншими жінками.

В один з таких вечорів, з малим синочком на руках (Василько з’явився на світ рівно через дев’ять місяців після одруження), прибігла Марійка до першої сусідки в хату, щоб та впустила їх з дитиною переночувати, бо Богдан розгулявся і не знають, що до ранку буде.

Сусідка впустила, вислухала. І порадила тікати від усього цього подалі. Казала, і грошей заробиш, і сина потім забереш, і життя собі влаштуєш, бо не буде тобі тут із Богданом щастя. От і поїхала 20-річна Марійка до Італії, а сина залишила на свекруху і батька.

Спочатку все йшло добре, свекруха дивилася за онуком, як за рідним сином. А її непутящий синочок, був в активному пошуку, приводив додому молодих жінок (з трьома навіть одружився), потім розлучався, про сина не дбав.

Після того, як не стало свекрухи, син і батько залишалися жити удвох. То й мав малий Василько з кого брати приклад. Саме тому й стоїть сьогодні в центрі села, в білий день, і цідить оковиту. Без роботи, без планів на майбутнє.

В Марійці рідної людини він не бачив, навіть слухати її не захотів. Він живе, як звик. І нічого змінювати не збирається. А Марійка уявляла собі все інакше. Думала, приїде, син зустріне, відразу підуть шукати нове житло і заживуть по європейськи. За 20 років роботи в Італії вона усього надивилася і тепер знала, як хоче жити далі.

Та не так сталося, як гадалося. Те, що вона побачила, звело всі її 20-річні плани нанівець. Серце матері плакало. Що робити далі? Час втрачено. Дитину втрачено. Нічого уже не повернути. Хто винен в цьому? Зла доля, чи може вона сама?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page