Сестри Ольга та Ірина були схожі, як дві краплі роси в одному саду, але їхні життєві шляхи розійшлися, як ріки, що течуть у різні моря.
Їхньою спільною точкою завжди був дім — стара, але простора трикімнатна квартира в центрі міста, просякнута запахом дитинства, бабусиних пирогів та батьківської любові.
Це був острів, де кожна подряпина на паркеті розповідала про ігри, а шпалери зберігали відбитки їхніх маленьких долонь.
Коли не стало батька, а через рік — і матері, дім раптово перетворився з притулку на яблуко розбрату.
Ірина, молодша, завжди була більш сентиментальною, але менш забезпеченою. Вона жила з родиною на околиці міста, у тісній орендованій «гостинці».
Її мрія була простою: залишити батьківську квартиру у спільній власності, щоб мати можливість переїхати туди з чоловіком і сином, вкласти душу в ремонт і зберегти пам’ять.
Ольга ж, старша, була прагматичною.
Вона давно виїхала за кордон, успішно займалася бізнесом, мала власний великий будинок і, здавалося б, не потребувала цього «застарілого» майна. Але вона вважала, що батьківська квартира має належати їй. Повністю.
«Іро, давай будемо реалістами. Квартира коштує добряче. Продаймо її, поділимо гроші, і ти зможеш купити собі нормальне житло, а не цей свій курник», — озвучила Ольга свою пропозицію під час першої ж розмови після того, як попрощалися з батьками.
Ірина відчула, як її душа стискається.
— Але ж це наш дім, Олю! Тут усе. Тут мамині квіти, батькова бібліотека. Я хочу тут жити. Я можу виплатити тобі твою половину, але мені потрібен час, — відповіла Ірина, ледве стримуючи сльози.
— Час? Скільки? Десять років? Іро, ця квартира — це актив, а не музей! Вона простоює. А щодо «виплатити» — ти навіть не уявляєш, про яку суму йдеться, — голос Ольги був холодний і металевий, немов звіт фінансового аудитора.
Ця розмова стала першою тріщиною, що пролягла між сестрами.
Ольга не стала чекати. Вона діяла швидко і рішуче, використовуючи всі свої зв’язки та фінансові ресурси.
Її план був простий: зробити спільне володіння настільки непростимм для Ірини, щоб та сама погодилася на продаж.
По-перше, юридичний аспект. Ольга відмовилася брати участь в оплаті комунальних послуг, хоча формально була співвласницею.
Натомість вона найняла дорогого юриста, який почав надсилати Ірині листи щодо якнайшвидшого продажу частки.
— Ти або продаєш мені свою частину за ту ціну, яку я тобі пропоную, або я подаю в суд на швидкий продаж усього майна. І тоді ми обидві втратимо.
По-друге, родинні питання. Ольга почала сама часто телефонувати Ірині.
Вона згадувала, як Ірина завжди була «матусиною улюбленицею», як батьки «більше вклали» в її освіту, і що тепер, коли вона успішна, Ірина має їй «поступитися» з вдячності за все, що Ольга зробила для родини в минулому.
— Ти пам’ятаєш, хто тобі платив за перший курс інституту, коли батьки занедужали? Я! Тож тепер будь добра, не роби мені проблем, — казала Ольга через океан телефонних дзвінків.
Одного разу, приїхавши в Україну, Ольга змінила замки в квартирі, не попередивши Ірину.
— Що це таке, Олю?! Це ж і моя квартира! — говорила Ірина у слухавку.
— Я тут ночую, коли приїжджаю, а ти ні. Я маю право захистити своє майно від сторонніх, — спокійно відповіла Ольга, маючи на увазі, що Ірина може «щось винести».
Для Ірини це було найбільшим непорозумінням.
Вона відчула себе вигнаною зі свого власного дому, зі свого дитинства. Її сестра, рідна людина, перетворилася на ворога.
Ірина, хоч і була м’якою, мала сильний внутрішній характер. Вона вирішила боротися не за гроші, а за справедливість і пам’ять.
Вона знайшла недорогого, але хорошого. Вони почали довгу судову справу.
Процес був непростим.
Кожен документ, кожен дзвінок, кожна зустріч були для неї неприємними.
Ольга наполягала на добрій оцінці майна, а потім пропонувала Ірині суму, що була значно нижчою за ринкову вартість її частки.
— Це моя остання пропозиція, Іро. Бери гроші й забудемо про все, — диктувала Ольга.
Ірина відмовилася. Вона розуміла, що, погодившись, вона зрадить не лише себе, але й пам’ять про батьків, які завжди вчили їх бути єдиними.
Вона не могла продати свою мрію про нормальне життя за копійки, лише тому, що її сестра була жадібна.
Одного разу, на засіданні, суддя спокійно і тихо запитав сестер:
— Ви розумієте, що цей спір руйнує не стіни, а ваш родинний зв’язок?
Ольга похмуро кивнула, але її обличчя було байдужим.
Ірина не змогла відповісти. Вона просто заплакала.
Зрештою, суд постановив чітко: однакова частка для обох.
Оскільки Ірина мала намір проживати в квартирі, їй було надано пріоритетне право викупу частки Ольги, але за справедливою ринковою ціною, визначеною незалежним експертом.
Ольга була незадоволена. Справедлива ціна була значно вищою за ту, яку вона пропонувала.
Але за законом, вона була змушена погодитися.
Ірина взяла величезний кредит, але вперше за довгий час відчула полегшення.
Вона викупила частину сестри. Дім знову став її.
Ірина переїхала в батьківську квартиру. Вона почала робити ремонт: обережно, з любов’ю, зберігаючи все, що можна було зберегти.
Коли вона віддирала старі шпалери, то знаходила під ними дитячі малюнки, заховані ще в юності. Ці знахідки були для неї ціннішими за будь-які гроші.
Але радість перемоги була гіркою.
Після остаточного розрахунку Ольга повністю обірвала зв’язок із сестрою.
Вона не відповіла на жодне повідомлення, не підняла слухавку, навіть коли Ірина надіслала їй різдвяну листівку.
Для Ольги це був не просто програш у суді — це була особиста образа.
Вона отримала велику суму грошей, але втратила єдину родину, що залишалася в Україні.
Вона віддала перевагу матеріальному активу над людськими стосунками.
Через два роки після переїзду Ірина сиділа в просторій, світлій вітальні, яку вона так довго мріяла відремонтувати.
Тут було затишно, тепло, і вона вперше відчувала себе вдома. Її син бігав по тих самих дошках, що й вона колись.
Але коли вона дивилася на порожнє крісло, де колись сиділа її мати, її обличчя ставало сумним. Вона отримала дім, але втратила сестру.
Чи варта була ця перемога такої ціни?
Ірина розуміла, що Ольга не просто хотіла грошей; вона хотіла влади над ситуацією і відчуття винятковості.
Вона не могла пробачити, що хтось посмів стати на її шляху, навіть рідна сестра.
Ірина досі сумує. Вона часто думає:
«Чи правильно я вчинила, що не поступилася? Чи варто було ризикувати сестринським зв’язком заради стін і даху?»
Вона не знає відповіді. Вона знає лише, що не могла віддати пам’ять. Вона хотіла зберегти частину своєї душі.
Але тепер у її великому, світлому домі панує тиша, яку можна було б заповнити голосом рідної людини.
Ірина залишилася наодинці зі своїми важкими роздумами, бо з ким їй про це поговорити?
З чоловіком, який вважає Ольгу черствою?
Стіни дому вистояли, але не вистояли родинні зв’язки. І тепер Ірина живе у чудовому, але розділеному домі — будинку, що став свідком її найбільшої перемоги і найбільшої втрати.
Але чи вірно вчинила вона? Чи таки потрібно було порозумітися з сестрою без суду і знайти спільну мову і сплатити суму, яку вважала справедливою її сестра, а не набагато меншу, яку холодно встановив експерт?
Як би вчинили?
Фото ілюстративне.
