– Мамо, у нас є багато своїх проблем, ми не можемо доглядати бабусю. Це лише твої проблеми, так що повертайся, – сказала мені по телефону донька.
Зробила вона це так безапеляційно, що я навіть не встигла оговтатися. Оскільки мова йшла про мою маму, я рішення прийняла миттєво – зібрала валізи і поїхала додому.
Мамі моїй 87 років, мені 64, а моїм дочкам 34 і 32 роки. В Італію я поїхала як тільки молодша донька школу закінчила. Мама тоді мене дуже виручила, пообіцяла і за доньками дивитися, і за будинком.
Я хотіла поїхати на кілька років, щоб дітям допомогти. Дівчата мої з характером, так що поки вони заміж вийшли, мама з ними напереживалася і натерпілася.
Приїхати додому я не могла, бо була робота і хотілося заробити. Та й я сподівалася, що дівчата вийдуть заміж і все стане на свої місця.
Так і сталося. Спочатку старша донька знайшла собі хорошого чоловіка, потім молодша, і зяті обидва мені хороші трапилися, так що дочки мої з головою поринули у сімейне життя, і мамі вже було менше клопоту з ними.
Все зароблене я завжди ділила на дві частини і відправляла двом донькам. Зяті будувалися, бо обидва захотіли жити окремо.
І вийшло так, що вкладаючи всі гроші в дітей, я ні для себе, ні для мами нічого не приберегла. Все собі обіцяла, що з наступного року вже буду для себе щось складати, от тільки той наступний рік ніяк не наступав.
Але я себе тішила тим, що діти мої забезпечені, добре живуть, і точно при потребі допоможуть і мені, і моїй мамі.
Це я себе тішила примарними надіями, бо справа дійшла до конкретних вчинків, доньки мої мені заявили, що у них свої сім’ї є, і що доглядати бабусю вони не зобов’язані.
– А то нічого, що ця жінка вас обох доглядала? – питаю.
– Вона це робила тільки тому, що тебе прикривала, – зухвало відповідають мені доньки.
– Але ж я поїхала, щоб вам допомогти. Мали б ви такі будинки, якби не мої заробітки! – нагадала я їм.
– А це твій батьківський обов’язок – нас забезпечувати, – заявляють вони мені в один голос.
– А у вас обов’язки є, хоч якісь? Я вже сумніваюся, чи ви мене доглянете, якщо доведеться, – сумно кажу.
Коли я переконалася, що жодна з моїх доньок не допоможуть бабусі, я поїхала додому і сама стала доглядати свою маму.
Вона дуже зраділа тому, що я повернулася. Прожила вона ще пів року, і весь цей час я була з нею. Останні дні вона була як дитина, але завжди посміхалася, бо я була поруч.
Я тоді багато втратила, бо ж за 6 місяців я могла заробити 6 тисяч євро, та я ні про що не шкодую. Дні, проведені з матусею, безцінні. Вона мені нічого особливо не дала, але я їй вдячна за все, і вона завжди була для мене найріднішою людиною.
А от у моїх доньок трохи інші погляди на життя – вони щиро вважають, що мама має їх усім забезпечити, і при цьому вони нікому нічого не винні.
Коли мами не стало, я вирішила повертатися в Італію. Але перед тим я надумала продавати нашу з мамою хату, бо не збираюся жити в селі, в цій старій хаті без ремонту.
Продаж нерухомості дещо спантеличив моїх доньок, вони не зрозуміли, що б це могло означати. А коли я продала дім, то вони обидві прибігли, бо подумали, що я гроші між ними поділю.
Та тепер я їм заявила, що вони нічого не отримають. Я вирішила нарешті і про себе подумати. Я ще на кілька років поїду в Італію, і потім додам ці гроші, виручені з продажу будинку, і тоді вже куплю собі якусь гарну зручну квартиру.
Висновки я зробила – мені треба надіятися на себе, бо на дітей сподіватися марно. Випадок з мамою яскраве тому підтвердження.
– То бабуся, а ти – мама, так що не перебільшуй, тебе ми не залишимо, – запевняють мене доньки, які зрозуміли, що каса закрита відтепер.
Але я їх не буду слухати. Буду робити як задумала.
Як ви думаєте, я правильно чиню?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
