fbpx

Коли мама сказала, що заповість свою хату моїй рідній сестрі, я сказала, що не проти, адже ми з чоловіком живемо у Львові, добре заробляємо, а жити в селі я й не збираюся. А коли прийшла додому – заплакала. Багато років минуло відтоді, мама злягла і я думала, що вона збагне свою помилку, зміниться, зрозуміє, що завинила перед мною. Та як гірко я помилилася: – Тепер старенька на твоїх плечах лише буде, голубко моя

Ходжу я поміж деревами в зимовому маминому саду, яблука гнилі під ногами валяються і нікому вони не потрібні тепер, ніхто їх не збирав. А які ж вони були солодкі в дитинстві! Як же я любила їх.

Нас у мами було двоє дітей: я і моя рідна сестра Марина. Марина старша за мене на 3 роки, але мама більше любила її. Я добре розуміла чому. Марину доля гарно обдарувала і розумом, і вродою. Усі рідні говорили, що вона в люди виб’ється обов’язково, далеко піде. Ну а я завжди була в її тіні.

Хоча ми народилися та виросли в селі, але мама з татом дуже працьовиті були, тому освіту вони нам дали гарну. Звісно, що більше старалися для Марини, говорили, що вона розумна, у неї до всього талант, то й вони на неї сподіваються на старості років.

Мама з татом теж любили мене, але чомусь не вірили в мене так, як в Марину і я звикла завжди бути на другому плані, так було все дитинство моє і вся юність моя так минула. Завжди на мені була лише тінь Марини. А, ще забула сказати, ще й одяг її на мені завжди був.

Я лише закінчувала навчання, як Марина заміж моя вийшла, адже вже чекала дитя. Та, на жаль, лише один рік в шлюбі прожила. Після розлучення з чоловіком, вона залишила місто і повернулася жити з сином до мами в село.

І, коли я повернулася з навчання на вихідні додому, мама мені відразу сказала:

“Ти, Надіє, влаштовуй своє життя в місті, на нас з батьком не розраховуй. Нам потрібно дитину Марини на ноги поставити, вона залишилася без чоловіка, а ти вже якось сама”.

Я все зрозуміла. До батьків я тоді приїжджала не раз, але вже тоді побачила, що вони відсторонилися від мене, коли розмовляють зі мною, то постійно говорять “ми” і “ти”, ніби розділяють нас, вони разом і я сама по собі, наче не рідна я їм. Тоді я вперше зрозуміла, що рідні мені люди, для мене чужі.

Я добре заміж вийшла в місті. А потім з чоловіком переїхали у Львів, він там роботу добру знайшов, там його родина, вони дуже добре ставилися до мене. Одне за одним у нас з’явилося двоє діточок: дві мої чарівні донечки – Міланка та Олеся. Як же я їх люблю!

Пам’ятаючи своє життя, я ніколи не розділяю своїх дітей, люблю їх однаково, допомагаю теж їм разом. Вирішила. що ніколи не буду такою, як мама моя була. Просто заріклася, що доньки мої не повторять долю мою.

Тата згодом не стало, ми з сім’єю поїхали до мами в село. Провели його в останню дорогу, пообідали і мама каже мені:

“В тебе, Надю, чоловік є, житло є, гроші є і робота хороша. Свою хату я на Марину оформлю, так батько хотів. Сама розумієш, вона одна, сама виховує дитину. Ти ще б сама трохи, якби мала совість, їй допомогла б”.

Як мені не гірко було від цих слів, та я промовчала, єдине, що сказала, що я не проти, щоб хата дісталася сестрі, адже жити в селі, все одно, я ніколи не буду.

Роки минали, рідні відцуралися мене, я приїжджала ще до мами декілька разів, та сестра якась незадоволена ходила, адже мама моїм донька пару сотень гривень могла дати. Але ж вони теж онуки її, не в грошах справа, просто дітям приємно, що бабуся щось дає їм.

А тиждень тому мені мамина сусідка подзвонила. Сказала, що Марина два місяці тому в Німеччину поїхала, повертатися додому не збирається, а мама захворіла, зрідка з дому виходить і їй нікому допомогти.

Я на маму мала образу на душі, думала, ні копійки їй не дам, просто заріклася, що нічим їй допомагати не буду – раз хату віддала сестрі, пенсію і гроші все життя їй давала, то нехай сестра і доглядає її. І чоловікові так пообіцяла своєму.

А коли приїхала в село, в хату зайшла, побачила маму свою, яка лежала на ліжку і заплакала. В хаті холодно, холодильник порожній – лише шматок хліба черствого в ньому лежить і банка з кисляком. Так гірко було, так гірко, що й словами не передати.

В хаті пил, мамі недобре і зовсім нікому допомогти. Вся образа, яку я тримала на неї багато років, вмить минула. Я напалила грубку, подзвонила чоловікові, попросила, щоб продукти і ліки привіз. Стала прибирати і їсти готувати для неньки. Коли в хаті було тепло, я помила її, вона поїла і заснула. Мамі моїй 71 рік.

Чоловік у мене хороша людина, він швидко все привіз. Зайшов в хату і глянув на мене сумними очима:

“Ну що, моя голубко, нікуди ти не дінешся тепер. Мама буде на твоїх плечах, як я тобі і говорив”.

Андрій мовчки розпаковував торби з гостинцями. А я вийшла на вулицю, пішла в садок, щоб він не бачив, що я плачу. Ходжу тепер і думаю, що робити мені. Сестра маму доглядати не буде, це вже й зрозуміло, а я далеко живу. Я не можу її залишити, совість не дозволяє мені. Та чи маю я маму тепер доглядати свою?

Опубліковано спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page