fbpx
Життєві історії
Коли мама чоловіка потрапила в стаціонар, я старанно готувала їжу, і в контейнерах, щоб було ще тепленьке, і везла їй. Але Ларисі Петрівні все не подобалося: то ледве тепле, то вона зовсім не те хотіла, то солі мало. Я вважала своїм обов’язком їй допомагати, поки сама не опинилася в подібній ситуації, але до мене ніхто не прийшов

– Це ж не мало, три роки ми разом прожили, – каже Галина, – були плани, мрії, було багато чого. Вже я не кажу про те, як непросто було мені пристосуватися до мами мого чоловіка Олега.

Жити молодим довелося у мами Олега – Лариси Петрівни. У Галини два молодших брата в батьківській квартирі залишилися, а Олег у мами – єдина дитина, чоловіка немає, зате є двокімнатна квартира.

– Ні, – продовжує Галина, – все життя я жити так не збиралася. Але виходу не було. Або роками знімати без будь-якої надії, або жити з мамою чоловіка і ті гроші, які витрачали б на оплату квартири збирати на свою. Думали взяти житло в кредит. Ми і збирали на перший внесок за двокімнатну квартиру.

Галині було 26 років, коли вона виходила заміж. Чоловік Олег був її ровесником. Галина намагалася бути вдячною, зі своїми порядками не лізла, інший раз доводилося терпіти і вислуховувати від господині квартири, якщо щось їй не подобалося.

– Зрозуміло, що ні гостей привести, – говорить жінка, – ні поговорити в повний голос. Не у себе.

– І постарайтеся без дітей, – попередила Лариса Петрівна відразу, – ось підете до себе, тоді вже. – Ні, я онуків хочу і буду проводити з ними час, але я літня людина, мені спокій потрібен. Тим більше, що богатирським здоров’ям я не відрізняюся. А діти – це шум, суєта.

– Вона мало повне право так говорити, – зітхає Галина, – свекруха в своєму домі.

Одного разу мама чоловіка потрапила в лікарню. І це стало для Галини справжнім випробуванням на міцність: чоловік працював допізна, а лікарняну їжу Лариса Петрівна категорично не їла.

– Вранці перед роботою з контейнером в фользі, щоб не охололо, біжу до свекрухи – розповідає Галина, а ввечері після роботи – з вечерею поспішаю. А Лариса Петрівна ще й вередує: то ледве тепле, то вона зовсім не те хотіла, то солі мало. Але я героїчно все терпіла.

А потім вийшло так, що я теж лягла в стаціонар, треба було здоров’я поправити. Думаєте до мене хтось ходив? Носив обід? Або хоча б відвідував? Чоловік і його мама зробили вигляд, що вони сильно зайняті. Вона – на пенсії, він – навіть у вихідні обмежувався дзвінком по телефону.

Свекруха сказала, щоб я сама собі щось купила, а чоловік за весь час один раз прийшов. Яблука приніс. Ось тобі і турбота.

– Нехай би мама до тебе і бігала, мама ж у тебе є, – виправдовується свекруха.

Так мама є, але вона живе за 100 кілометрів від нас. А чоловік і свекруха поряд, але не вважали за потрібне ходити до мене. Чоловік своєї провини не визнав: я працював, що мені після роботи борщ варити і до тебе мчати? А мама не зобов’язана, ти ж не її дочка.

Після цього Галина вирішила, що все життя жити так вона не хоче. Вона для сім’ї – все, а сім’я до неї – спиною? І тепер серйозно думає про розлучення.

– Ти що, через якийсь лоток з їжею розлучатися надумала, – обурюється Лариса Петрівна.

– Не в лотку справа, – просто відповіла Галина. – Але вам цього не зрозуміти.

Фото ілюстративне, спеціально для ukrainians.today.

facebook