У Василя та Марії була одна-єдина дитина — Наталочка.

Село їхнє невелике, кожен усіх знав, але Наталочку знали особливо добре. Бо то була дівчина, яка, як виходила на вулицю, всі голови повертали.

У неї було довге русяве волосся, густе, хвилясте, як у тих актрис у старих фільмах. Очі — чисті, блакитні, такі, що дивишся й ніби в них небо відбивається. Усмішка — широка, тепла, з ямочкою на щоці. А хода… Така легка, немов вона по землі не йшла, а пливла.

Не просто красива — дуже красива. Та, про яку казали: «царівна». І не одна дівчина їй заздрила, й уже точно не один хлопець голову втрачав.

Але Наталя росла спокійною, доброю, наче та краса їй не зіпсувала характеру. Вона не носилася з собою, не видивлялася по зеркалах, не питала: «Я гарна?» Вона просто була собою.

Одного осіннього вечора Наталя зайшла додому, зняла куртку на стілець і тихо сказала:

— Мамо… тату… мені треба вам щось сказати.

Марія аж зупинилася з мискою в руках.

— Що сталося? — насторожилася вона.

— Я… я зустріла хлопця. І… — дівчина глибоко вдихнула, — і, здається, я його люблю.

Тато, Василь, який саме лагодив електрику над дверима, аж лампочку випустив із рук.

— Та ну! — усміхнувся. — Нарешті ти заговорила про щось таке. А то ми вже думали, ти нас із мамою доглядати будеш.

Марія витерла руки об фартух, підійшла ближче.

— А хто він, дочко? Звідки?

— Із сусіднього села. Артем звати. Добрий він дуже. І я хочу, щоб ви познайомилися.

— То привози! — тато вже усміхався. — Нам цікаво.

Марія теж кивнула, хоч усмішка в неї вийшла якась насторожена. Бо в голові вже мільйон думок: «А хто він? А який? А чи достойний такої донечки?»

Артем приїхав через тиждень.

І отут серце Марії… зупинилося.

Він був невисокий, трохи згорблений, худий. Ніс — довгий і гострий, вуха стирчали, ніби їх хтось занадто відтягнув у дитинстві. Обличчя нерівне, з шрамчиком на щоці. Зовні — ну зовсім непримітний. Скажемо чесно: некрасивий.

Але очі… тихі, добрі, уважні.

Марія дивилася на нього й ледве стримувалася.

Тато повівся природніше:

— Ну що, Артеме, сідай із нами, скуштуєш м’ясця! — поплескав його по плечу.

Під час вечері Артем говорив мало, але уважно слухав, чемно усміхався. Наталя сиділа поруч із ним щаслива, аж світилася.

Коли хлопець поїхав, Марія дочекалася, поки хвіртка закриється, і обернулася до дочки:

— Наталю… ти це серйозно? Дитино, ти ж у нас така гарна… а він… ну він же…

— Що «він»? — різко обірвала Наталя.

— Він некрасивий, дитино. Ну не такий зять, якого я собі уявляла.

Очі Наталі миттєво наповнилися сльозами. Вона стиснула губи.

— Мамо… ти життя прожила, але нічого не зрозуміла. Людей не по красі міряють. Я його люблю! І він — найкращий. А те, що він не модель… То я що, по виставкам чоловіка вибираю?

Марія хотіла ще щось сказати, але Василь підняв руку:

— Все, Маріє. Якщо вона щаслива — чого ти вчепилася в те лице? Люди не хліб їдять красою.

Марія махнула рукою, але в душі кипіло. «Та що ж то буде?»

Весілля зробили гарне. Люди гуляли, співали, танцювали.

Марія сиділа за столом, напружена, навіть плакала нишком у хустку.

«Боже, які то внуки будуть? На кого будуть схожі?»

Наталя ж світилася — тримала Артема за руку, сміялася, дивилася на нього так тепло, що навіть тітоньки шепотілися:

— Та він же, певно, золоте серце має, якщо вона так за ним залипла…

І вони мали рацію. Артем виявився дуже добрим чоловіком. Він встав раніше за всіх, порубав дров, готував Наталі чай, допомагав Марії в городі, возив тата на базар, лагодив все по господарству.

Він ніколи не підвищував голос. Ніколи не сперечався з Марією, навіть коли та бурчала.

Одного вечора Марія постукала в їхню кімнату.

— Діти… я щось вам борщу принесла. А ти, Артеме, той…

— Я? — він підняв голову.

— Дякую тобі. Ти добрий хлопець.

Вперше Марія сказала це щиро.

Через два роки народилася донечка Софійка.

І Марія, коли взяла її на руки, ахнула.

— Яка ж вона гарна… Наталю, ну це ж лялечка…! Та очі! Та личко миле!

Через рік народився син Павлусь — синок на тата не схожий, а от на маму — дуже.

І Марія тоді тихенько прошепотіла до чоловіка, коли вони на ґанку сиділи:

— Василю… а я ж дурна була. Я ж розуміла все неправильно. А тепер дивлюся… Та що з тієї краси? От людина золота — от що головне.

Василь усміхнувся:

— Ну бачиш. Краса — лиш до вінця, а жити треба з душею.

Артем став для Марії не просто зятем — улюбленим зятем. Він допомагав їй у всьому. Міг принести пиріжки, купити ліки, навіть коли вона не просила.

Одного разу Марія сказала Наталі:

— Дочко… ти вмієш вибирати. Я тобі такої дитини не виховала, щоб ти за гарного дурня пішла. Ти за добру людину пішла… А це важливіше.

Наталя тоді обняла маму й сказала тихо:

— Мамо… я ж казала. Людей треба очима серця бачити, не в зовнішній красі щастя.

Вони прожили довге і щасливе сімейне життя.

Будували хату, садили дерева, копали криницю, збирали вишні — і все завжди робили робили разом. Діти росли красиві, розумні, добрі.

А Марія часто казала сусідкам:

— Он мій Артем… Та я би другого такого й за мільйон не шукала. Хай би який там красень був — ніхто би так мою Наталю не беріг.

І коли Наталя з Артемом святкували 20 років разом, Марія сиділа за столом і думала:

«Слава Богу, що я тоді не влізла. Слава Богу, що моя дитина сама знала, кого обрати».

Бо щастя — не в тому, як виглядає людина. Щастя — мати поруч себе надійного і доброго супутника. Того, хто цінує, того, хто підтримує, того, хто не зрадить. Бо, як кажуть люди, з лиця воду не пити…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.