fbpx
Життєві історії
Коли Ліда залишилася без чоловіка вона сама виховувала дітей. Були такі часи, коли вони сиділи на макаронах без масла і на роботу доводилося пішки йти, в літніх кросівках по снігу, а потім гарячий чай тиждень пити, бо нелегко було після того. А більше нічого в будинку не було, і грошей не було теж. Сама їла через раз, і таке бувало доволі часто. Але ніколи нічого ні в кого не просила, хоча родину мала дуже велику. Дітей виростила, дала гарну освіту, тепер її сини успішні люди. Лише тепер родичі дізналися, як бідно вона жила. Усі на неї ображаються, чому не звернулася до них. Вона доросла жінка, а діти тижнями ні фруктів, ні молока не бачили. Родичі хоч жили не багато, але мішок картоплі могли б дати. А Ліда рада і слухати нікого не хоче, бо тепер нікому не винна нічого

– От я ніколи нічого не просила в своєму житті жодного разу, – завжди говорить моя знайома Ліда. – Все життя все сама роблю, на себе лише одну надію маю. Хоча життя мене не дуже плекало.

І рідні їй люди добре знають, що це дійсно так, адже це чиста правда. Жінка овдовіла в найскладніші дев’яності роки, практично лише сама ростила своїх двох дітей, виховала, обом дала гарну освіту. Зараз її діти вже дорослі і успішні, але чого це коштувало їх матері, важко навіть уявити. Здавалося б сама жінка, коли згадує своє минуле, дивується, як вона могла з цього всього вибратися, впоратися з усіма проблемами.

– Озираюся назад, і сама не вірю! – дивується щиро Ліда. – Були часи, коли сиділи ми на макаронах без масла, і на роботу доводилося пішки йти, в літніх кросівках по снігу, а потім гарячий чай тиждень пити, бо нелегко було після того. А більше нічого в будинку не було, і грошей не було теж. Сама їла через раз, і таке бувало доволі часто. Але просити мені ніколи і в голову не приходило! Навіть у близьких, у рідних людей. Ні за що! Нікому ніколи не скаржилася, ніхто і не здогадувався, як нам живеться. Нічого, вистояли ми, минули ті важкі часи. Я не люблю тих людей, які жаліються і постійно щось від когось чекають.

– Молодець ти, звичайно! Тільки ось дітям щось таке життя було за що? – кажуть сьогодні її родичі. – Діти сиділи на макаронах, місяцями не бачили фруктів і цукерок, але ж навколо були родичі та близькі люди, цілком здатні допомогти, вже хоча б продуктів звичайних привезти, молока, яєць десяток, овочів якихось. Без особливого збитку для своїх бюджетів, їм то не важко було.

І правда, крупи якісь і фрукти рідні могли їй принести. Так теж не можна. Добре, що вистояли у ті важкі часи, а якби ні? Було б не дуже добре, і це живучи серед людей? Дикість якась зовсім.

Між іншим, самі родичі зараз її і дорікають постійно. Мовляв, ми й уявити не могли, що у вас було так. Так, ми самі в ті роки жили скромно, але вже кілограм яблук дітям і мішок картоплі принести могли у твій дім. Ну чому ти тоді мовчала? Гординя це не скромність і не самостійність твоя.

Родичі Ліди вважають, що допомогу потрібно просити! І засуджувати за це не можна. Зрештою, якщо людина просить, вона ж нічого поганого не робить. Якщо хтось не захоче допомогти, то так і буде вже, але ж є люди, які з радістю у скрутну хвилину підтримають.

А Ліда горда, і вважає інакше. Вона не шкодує, що ні в кого нічого не прохала, тепер сама нікому нічого не винна, живе собі спокійно так.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pershyj.

You cannot copy content of this page