fbpx
Життєві історії
Коли Іван на весіллі в двоюрідного брата зустрів Ольгу, відразу зрозумів, що саме вона буде його дружиною. Різне траплялося згодом на їхньому життєвому шляху. Доводилося непосильно працювати в колгоспі за копійки. Але якщо в сім’ї живе любов, то нема таких труднощів, яких вона не могла б здолати

Якби батьки дбали про духовну спадщину для дітей, так як про матеріальну, можливо, і доля складалася б щасливіше. Вважаю, що в кожній сім’ї духовність повинні плекати рік у рік і передавати наступним поколінням як найцінніший скарб. Бо не відомо, що принесуть дітям матеріальні блага.

Ольга Томківна й Іван Олексійович Лехи були моїми сусідами. Їхні образи зринають із пам’яті, хоча ці люди давно в засвітах. Добру славу мало це подружжя. Завжди і скрізь разом, любо було на них глянути. За матеріалами.

Іван Олексійович змарнував частину молодих літ, дивлячись на «небо в клітинку», бо сусід помітив на його подвір’ї вояків УПА. У в’язниці був десять років, за цей час багато чого передумав.

— Ми тяжко працювали в голоді й холоді. Коли вдихнув вільного повітря, хотів наздогнати втрачені молоді літа. Повернувся в рідне село, до рідної хати. Поступово ситість стирала спогади, приглушувала образу на сусіда, котрий зрадив і котрого вважав колегою. Після мого повернення він одразу зник із села… Напевне, боявся моєї помсти. Але я це залишив для Господа.

І коли я на весіллі в двоюрідного брата зустрів Ольгу, відразу рубці на душі затягнулися. Кохання прийшло разом зі щастям». Недовго закохані приглядалися одне до одного. Швидко поєднали долі. Різне траплялося згодом на їхньому життєвому шляху. Доводилося непосильно працювати в колгоспі за копійки. Але якщо в сім’ї живе любов, то нема таких труднощів, яких вона не могла б здолати.

Спокійно жилося подружжю, поки сини були школярами. А вже як добігали їхні роки до повноліття, материнська душа терпла від однієї думки: куди закине дитину солдатська доля? І ніби щось відчувало серце Ольги Томківни — старший син Ігор потрапив до Афганістану.

Незадовго призвали середульшого — веселуна Петруся. І закрутила маму хурделиця з листів. Хлопець буквально засипав ними матусю, бо розумів, як їй потрібна синівська підтримка бодай од нього. Він був дуже подібним до матері, мав таку ж веселу вдачу. Ольга Томківна в розмові римувала приказки — і так само вдавалося Петрусеві (по-іншому вона його не називала).

Одного разу покликала мене, аби прочитати лист. Раділа, що синочок розвеселив її серце віршованими рядками аж на дві сторінки. То було саме перед святами. Шкода, що я з цього вітального листа запам’ятала тільки два останні рядочки: Не плачте. Засмійтесь — і я засміюсь. То до вас пише ваш син Петрусь.

Старший син таки повернувся, молитви матері врятували його. Повернувшись до рідної домівки, Ігор приніс сім’ї велику радість. А коли матір проводжала до війська третього сина — Василька, то вже звикла. Розуміла: він повинен відслужити.

…Батьки завжди жили життям своїх синів, залучали їх до господарських справ, до ухвалення сімейних рішень, знали про них усе. Це були взірцеві взаємини між батьками й дітьми. З них і бере початок джерело поваги й любові в сім’ях синів. Усі вони досі пам’ятають настанови батька. Досі мають за взірець стосунки батьків, котрі понад п’ятдесят років збирали щедрі врожаї свого кохання, проживши разом сердечно, як птахи.

В Івана Олексійовича було три дари Божі: він зробив щасливою дружину, став міцною опорою для сім’ї і терплячим, мудрим, справжнім батьком синам. А щастя — це єдине, що примножується, коли ним діляться, особливо з рідними. Батько жив сім’єю, ніколи її не зраджував, упродовж довгих літ підсилював вогонь кохання, тож залишив синам найціннішу спадщину — любов.

Станіслава ЯРІШ.

Фото ілюстративне – olx.

facebook