Христина завжди відчувала себе зайвою. З дитинства, ще коли вона ходила в школу, їй здавалося, що мамина любов ділилася нерівно — більша частина завжди перепадала Юлії. Мама могла сварити Христину за найменшу дрібницю: «Чого ти така повільна?», «Подивися, як Юля вже гарно співає!», «От візьми приклад із сестри!» — ці слова наміцно врізалися в пам’ять.

Різниця у віці між сестрами була вісім років. І поки Юля ще бігала в коротеньких сукенках із бантом у косах, Христина вже ходила в старшу школу і допомагала мамі з усім — прала, варила, бавила ту саму Юлю. Мама ж працювала у колгоспі й часто поверталася пізно, тому маленька завжди залишалася на Христину. І хоч та старалася, як могла, мама все одно знаходила причину, щоб докорити: «Та ти не вмієш поводитися з дитиною!», «Юля плаче — то твоя вина!».

Юля ж росла веселою, балакучою, усміхненою. Їй усе дозволялося. Якщо вона щось розбила — мама тільки зітхне: «Мала ще». Якщо Христина випадково щось не так зробила — то одразу крик, сльози, образи. І з роками ця нерівність тільки ставала помітнішою.

Коли Христині виповнилося сімнадцять, вона твердо вирішила — поїде в місто. Не тому, що не любила село, а тому що не могла більше жити під одним дахом із тією вічною несправедливістю. Вступила на курси бухгалтерів, потім знайшла роботу у невеличкій фірмі. Спершу було важко — знімала кімнату в старенької жінки, жила скромно, але вперто йшла до мети.

Мама дзвонила рідко, зазвичай тоді, коли треба було грошей або допомоги для Юлі. Христина ніколи не відмовляла, хоч у серці боліло. Юля тим часом виросла, закінчила технікум і залишилася з мамою в селі.

Христині минуло двадцять сім, коли вона зустріла Володимира. Він працював поруч — у тій самій будівлі, тільки на іншому поверсі. Спокійний, надійний, розумний. З ним Христина вперше відчула себе захищеною. Володимир мав власну квартиру, яку колись успадкував від батьків. Через рік вони розписалися — без весілля, без гучних застіль, без родини. Вона навіть мамі не сказала. Не хотіла принижень і порівнянь.

Їхнє життя було тихим і спокійним. Христина працювала, він — теж. Вони мріяли поїхати на море, відкласти грошей, може, навіть завести дитину.

Але одного разу Христині довелося поїхати в село. Попросили на роботі допомогти з документами — і вона вирішила, що заодно навідає маму. Хотіла зробити крок назустріч, може, нарешті вибачити, забути старі образи.

— Та ти глянь, хто приїхала! — сказала мама, коли відчинила двері. — А ми вже думали, що ти забула дорогу!

У голосі відчувалася іронія, але Христина стрималася.

Юля зустріла її тепло — обійняла, засміялася, запитала про життя в місті. Христині навіть стало приємно. Вона подумала, що, можливо, все це минуло, що вони можуть знову стати близькими.

А через кілька тижнів Володимир сказав, що до нього хтось приходив.

— Така гарна, молода, каже, твоя сестра, — сказав він якось увечері.

Христина здивувалася, але нічого не відповіла.

А ще через місяць Володимир почав пізно приходити додому, з’явилася холодність, відчуження. Вона не хотіла вірити у найгірше, аж поки одного дня не побачила їх разом — Володимира і Юлю.

Юля стояла у дворі біля машини Володимира, сміялася, жартувала, а він дивився на неї так, як колись дивився на Христину.

Світ обвалився. Христина не кричала, не плакала — просто мовчки зібрала речі, коли він сказав:

— Пробач, Христино, але я більше не можу, я покохав Юлю.

Він навіть не запропонував залишитися друзями. Просто вигнав.

Вона зняла невелику квартиру на околиці. Плакала ночами, але вранці йшла на роботу — мовчки, зібрано, ніби нічого не сталося.

Від Юлі — ні дзвінка, ні вибачення. Мама, коли дізналася, сказала тільки:

— Ну, може, так і треба. Юля ж молода, красива. А ти… ти сильна, ти впораєшся.

Ці слова остаточно спустошили щось усередині Христини.

Минув рік. Вона відкладала гроші, економила, не купувала собі навіть нове взуття. І таки купила однокімнатну квартиру. Маленьку, але свою. Уперше в житті відчула спокій — ніхто не принижує, не зраджує, не порівнює. Життя почало налагоджуватися, стало тихим.

І от одного вечора у двері подзвонили. На порозі стояла мама з Юлею. Юля тримала на руках дитину — хлопчика років трьох.

— Христино, — почала мама, — ми не маємо де жити. Володимир вигнав нас. Каже, що не може більше, що в нього інша…

Христина стояла мовчки.

— Ти маєш прийняти сестру з дитиною, це тимчасово, — додала мама, — поки щось придумаємо.

Серце стислося, але вона відступила вбік:

— Заходьте.

Так у її квартирі знову з’явилися ті, від кого вона втікала все життя.

Перший місяць Юля постійно плакала, жалілася, що життя несправедливе. Христина мовчала, не докоряла. Вона дивилася лише на малого хлопчика — сина Юлі. Він був такий щирий, чистий, нагадував Христині її власне дитинство, те, коли вона ще вірила, що мама її любить.

Згодом мама поїхала назад у село, мовляв, там кури, господарство. А Юля залишилася, проте ненадовго, сказала, що має нагоду поїхати за кордон — на заробітки, на кілька місяців.

— Христино, залишся з дитиною, — просила вона. — Поки я влаштуюся, а потім я його заберу. Я тобі все віддячу.

Христина від несподіванки навіть не знала, що сказати, а потім глянула на хлопчика, який мирно спав, і просто кивнула.

— Добре.

Місяць минув. Потім другий, третій… Юля не дзвонила. Потім написала коротко:

«Я лишаю малого тобі. Мені важко, я не повернуся. Подбай, щоб йому було добре, це ж твій рідний племінник».

Христина перечитувала це повідомлення кілька разів, не знаючи, плакати чи сміятися.

Малий Андрійчик став для неї сенсом життя. Вона водила його в садок, потім у школу. Він називав її мамою, і вона не виправляла.

Минали роки. Христина сивіла, але в очах її світився спокій. Вона не чекала вибачень від матері чи сестри — їх уже давно не було в її житті. Але коли ввечері Андрійчик підбігав до неї, обіймав і шепотів:

— Мамусю, я тебе люблю, — вона знала, що Бог усе бачить.

Бо іноді доля сама ставить усе на свої місця. І навіть якщо тебе не любили ті, хто мав би любити, життя все одно дає шанс відчути справжню любов — через дитину, яка колись з’явилася у твоєму домі не з примхи, а з волі небес.

Христина жила щасливим життям, і тільки одне її боліло — як рідні батьки Андрійка, її сестра і її колишній чоловік, спокійно живуть і не цікавляться, як живе їхній син…

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.