Коли Галина поверталася з Італії після десяти років заробітків, їй здавалося, що життя нарешті починає налагоджуватись. Дочка Марта вийшла заміж, гарний чоловік, своя хата, хоч і поруч з мамою — через паркан. Галина поставила собі за мету: тепер буде жити для себе. Посадить сад, зробить ремонт, збиратиме родину на свята.
— Досить вже тих валіз і сумок, — казала вона сусідці. — Хочу, щоб хата пахла пирогами, а не пральним порошком з чужої домівки.
Зять, Петро, здався їй спокійним, господарським. Працював на будівництві, до Галини ставився з повагою. І хоч Галина часом сумувала за Італією, де звикла до порядку, все ж раділа: «Моя Марточка не буде так, як я — на чужині».
Та не минуло й пів року, як на подвір’ї з’явилася ще одна валіза. Сваха — Ольга.
— Я лиш на літо, — пояснювала вона, стискаючи Галинину руку. — Мені треба трохи свіже повітря, бо в місті пилюка, шум. Лікар сказав — треба відпочити.
— Та будь ласка, — відповіла Галина чемно. — Ми ж родина, поживіть.
І все би нічого, але те «на літо» плавно перейшло в «до осені», а потім і в «на зиму я ще залишуся, бо холодно в місті».
Спершу все йшло мирно. Ольга вставала рано, допомагала Марті по господарству, ходила з онуками до школи. Але з часом почала поводитися як справжня господиня.
— Марто, не став каструлю туди, хай стоїть ближче до печі, — командувала вона. — І що це за борщ без шкварок? Петро таке не любить!
Марта тільки зітхала. А Галина, хоч і жила в сусідній хаті, все бачила й чула.
Одного вечора, коли Марта прийшла до матері на чай, скаржилась:
— Мам, я вже не знаю, як бути. Сваха всюди носа суне. Петро каже: «Та хай поживе, що тобі шкода?» А я жінка, мені не шкода, просто тяжко. Ні місця свого, ні спокою.
Галина спробувала поговорити з Ольгою:
— Ольго, ти ж казала, на літо. Може, вже й додому час? Місто скучило за тобою, певно.
Ольга глибоко зітхнула.
— Галю, я б поїхала, але в мене ж хворе серце. А там — ніхто й води не подасть. Тут хоч не сама. Марта така добра, онуки біля мене… Та й хата твоя поруч, веселіше.
Галина лише кивнула. Бо що скажеш? Відмовити — ніби гріх.
Минув ще місяць. Галина зранку пішла в сад копати картоплю, а там бачить — Ольга вже господарює. Витягла старий стіл, переставляє клумби, роздає команди.
— Ганно, — гукає до сусідки, — неси мені ті троянди, я посаджу біля хвіртки!
Галина аж остовпіла.
— Ольго, це ж мій сад, ти що робиш?
— Та я ж хотіла зробити красиво! Для всіх! — виправдовувалася та. — Ти ж не встигаєш, а мені що, шкода рук?
Галина стрималась. Але коли з’ясувалося, що Ольга ще й переставила її лавку «бо так зручніше для чаювання», то вже не витримала:
— Ольго, ну ти ж у гостях, а поводишся як у себе вдома!
Ольга образилась, очі заблистіли.
— Ти думаєш, я тут для себе? Я ж для вас стараюсь! Я ж добра! Мені ж нема де подітись, ти ж знаєш…
Галина тільки махнула рукою.
Настала осінь. Галина пішла в школу — допомагати Марті на святі. А ввечері, повернувшись, бачить: у дворі зять і сваха щось несуть із машини.
— Що це? — запитала.
— Та мама з міста речі привезла, — відповів Петро. — Каже, зиму тут перебуде, бо там опалення дороге.
Галина вдихнула повітря — і відчула, як усередині щось обривається.
— Петре, а ти не думаєш, що це вже занадто? Ви молоді, вам сім’ю будувати, а в хаті — третій рік «літо триває».
Петро лише знизав плечима:
— Та хай поживе. Мені що.
Через тиждень Ольга прийшла до Галини сама. З пирогами.
— Галинко, не сердься. Я знаю, може, я вже вам набридла. Але повір, мені ж інакше нікуди. Там, у місті, холодно, самотньо. А тут, дивись, діти, онуки. Може, колись я і поїду, але поки не можу…
Галина глянула на неї — справді, змарніла, посивіла. Серце стиснулось.
— Ну добре, Ольго, живи, тільки будь трохи скромніша, не втручайся в усе.
— Та, та, обіцяю! — засяяла Ольга.
Та обіцянки її вистачило рівно на три дні.
Одного разу, Галина з Мартусею сиділи на кухні, коли почули за вікном голос Ольги:
— Марто, Петро зранку знов на риболовлю — я йому казала, щоб узяв теплого светра!
Марта шепнула мамі:
— Бачиш? Я вже навіть не чоловіка маю, а дві матері.
Галина зітхнула:
— То не дві матері, а одна сваха, що забула, де гостює.
Та найбільше Галину добило, коли Ольга почала розжалоблювати всіх навколо. Сусідкам розповідала, що «бідна вдова» (хоч її чоловік живий, просто десь із третьою дружиною), що її всі уникають, і тільки вона, добра душа, прибрала в хаті Мартусі, бо «невісточка ж не встигає».
Люди вже шепотіли:
— Та то не сваха, то тінь. Як прив’язалася, то не відчепиться.
Одного вечора Галина таки зібралася з духом. Пішла просто до Марти.
— Доню, треба щось робити. Не тому, що я проти, але у вас сім’я. І Ользі треба своє місце мати, не між вами.
Марта витерла сльози.
— Мам, я не знаю, як її вигнати. Вона одразу плаче, каже, що їй нікуди. А Петро мовчить.
— Ну, значить, поговорю я.
Галина зайшла до Ольги того ж вечора. Та сиділа біля телевізора, дивилася серіал і в’язала шкарпетки.
— Ольго, слухай мене, — почала Галина спокійно. — Я не хочу сварки, але треба чесно поговорити. Ти ж не можеш тут жити постійно. У тебе є квартира, місто. Діти молоді, їм треба простір.
Ольга опустила очі, зітхнула театрально.
— Галю, ти мене виганяєш? У мене ж нікого, крім вас, нема. Я ж вам як рідна.
— Не виганяю, — твердо сказала Галина. — Я просто хочу, щоб у всіх було своє життя. Ти зробила своє, тепер дай дітям жити.
— А якщо я помру сама в квартирі? — почала ридати Ольга. — Хто мене знайде? Хто склянку води подасть?
— Тоді, — відповіла Галина спокійно, — я приїду й подам. Але не можна чужу хату перетворювати на прихисток для страхів.
Ольга замовкла. І, хоч вона ще довго бурчала, що «її не розуміють», уже за тиждень почала пакувати речі.
Коли її машина від’їжджала, Галина стояла біля хвіртки. Ольга махнула рукою:
— Дякую, Галинко. Може, колись я ще приїду.
— Приїдь, — усміхнулася Галина, — тільки попередь про свій приїзд.
І вперше за довгі місяці в дворі запанувала тиша.
Марта обняла маму.
— Мам, ти як завжди все владнала.
Галина усміхнулась:
— Бо іноді треба не плакати, а сказати прямо. Бо інакше одне «літо» може тривати все життя.
І десь там, у серці, вона навіть трохи пожаліла ту Ольгу. Бо зрозуміла: та жінка не зло хотіла зробити, просто боялася самотності. А страх, коли його не приборкаєш, може поселитися навіть у чужій хаті.
Минув рік. У селі вже ніхто й не згадував про ту затяжну “відпустку” свахи Ольги. Марта з Петром нарешті зажили спокійно: сад, кури, діти до школи — усе звичне, домашнє. Галина повернулася до свого улюбленого ритму: то в школу, то в сад, то до церкви. Тиша, спокій, ні сварок, ні сліз.
Аж якось восени, коли вже листя опадало й пахло паленим бадиллям, на подвір’ї Галинчиному загуркотіла знайома валіза на колесах.
— Та не може бути… — прошепотіла вона, виглядаючи з кухні. І справді — стояла Ольга. Схудла, змарніла, з темними колами під очима.
— Добрий день, Галинко, — тихо мовила. — Не бійся, я не на літо. Я… просто приїхала подякувати.
— Подякувати? Та заходь уже, що стоїш.
Ольга переступила поріг, озирнулася на чисту світлицю, де пахло м’ятою й пирогами. Сіла на лавку, руки тремтіли.
— Пам’ятаєш, ти казала, що не можна чужу хату перетворювати на прихисток для страхів? — почала вона. — Я тоді образилась. А тепер розумію — ти ж правду казала.
Галина налила чай.
— Що сталося, Ольго?
Ольга ковтнула, довго мовчала.
— Коли я поїхала, думала, що витримаю. А воно, знаєш, порожньо в квартирі. Сусіди чужі, дочка десь за кордоном, дзвонить раз у місяць, та й то з поспіхом. Я тоді вирішила, що треба хоч трохи життя знайти. Пішла прибирати до школи у місті. Думаю: хоч серед дітей побуду. А там мене завгосп узяв — молодий хлопець, гарний, а сам каже: “Тьотю Олю, ви така лагідна, вам би в селі працювати, з квітами”. І мене ніби щось штовхнуло…
— І ти вирішила вернутися? — усміхнулася Галина.
— Так. Я купила стару хатину за селом, біля річки. Ти, може, знаєш ту, що з вишнею на подвір’ї. Зараз там ремонт роблю, сама. От і подумала, прийду подивитись, як ти живеш. Може, підкажеш, де в селі фарбу купити, і взагалі…
Галина слухала й не впізнавала свою сваху. Та, що колись розпускала руки й плакала, тепер говорила спокійно, лагідно.
— Та фарбу я тобі й сама привезу, — сказала Галина. — І не смій сама ту хату мазати, бо там паркан гнилий, завалиться ще.
Ольга засміялась.
— Та вже не та, щоб боятися. Мені тепер хочеться самій все зробити. Бо коли живеш у чужому — все чуже. А коли своє, хай маленьке, то й дихати легше.
Коли Галина пішла провідати її через тиждень, то ледь стримала подив. Старенька хата світилася чистотою. Вікна помиті, біля ґанку — вазони, на столі — глечик із айстрами.
— Ну, ти даєш, Ольго, — похвалила вона. — А я думала, ти не вмієш без командувань.
— Я й сама так думала, — всміхнулася Ольга. — А воно, бач, коли нема над ким командувати, починаєш командувати собою.
Сусіди спершу шепотіли: «О, знову сваха вернулась, певно, знов хтось її приютив». Але невдовзі побачили, що Ольга щоранку ходить у школу допомагати Галині — не як пані, а як справжня працівниця.
— Галинко, ти казала колись: “Якщо хочеш, влаштую тебе в школу лаборанткою”? — якось спитала вона. — То, може, то ще дійсно можна?
— Та я ж чекала, коли ти дозрієш до того! — зраділа Галина. — Іди завтра зі мною, директор тебе знає.
Так Ольга стала лаборанткою в тій самій школі, де колись навчалася Марта. Вона встигала всюди — і підлогу помити, і дітям яблука нарізати, і Галинці чай зробити.
— Оце так я не працювала навіть у молодості, — жартувала вона. — Але то не робота, то втіха.
Одного дня, наприкінці навчального року, вони сиділи з Галиною на шкільному подвір’ї, пили чай з термоса. Діти бігали, сміялися.
— Знаєш, Галю, — мовила Ольга задумливо, — я тепер розумію, чому ти така сильна. Бо ти ніколи не бігла від життя. А я бігла — від самотності, від болю, від правди. А воно ж наздоганяє.
— Е, не свята я, — усміхнулась Галина. — Просто я на заробітках зрозуміла: де б ти не була, треба мати своє коріння. Без нього ти ніби перекотиполе.
— А я думала, що коріння — то діти, — зітхнула Ольга. — А тепер бачу, що воно глибше. Воно — в серці, де твій дім і спокій.
Галина глянула на неї тепло:
— Ну от, нарешті ти це зрозуміла. Тепер точно не втечеш нікуди.
— Та куди ж мені тікати, — засміялась Ольга. — Я ж тепер, Галю, як та айстра — запізніла, але цвіте.
Минуло ще кілька місяців. Ольга стала своєю у школі. Діти бігли до неї з оберемками малюнків, казали: «Тьотю Олю, а ви нам пиріжків принесете?»
Іноді, ввечері, вона заходила до Галини — з пирогами чи з банкою варення. Вони сиділи на лавці, дивилися, як сонце сідає за лісом.
— Пам’ятаєш, як я колись не хотіла з хати вашої вибиратись? — сміялась Ольга. — А тепер сама не знаю, як то мені в голову прийшло.
— Бо тоді серце твоє було без дому, — відповіла Галина. — А тепер воно його знайшло.
Ольга кивнула.
— Знаєш, Галю, я, мабуть, і вдячна долі, що мені довелося пройти через усе те. Бо якби не те “літо”, я б ніколи не зрозуміла, що мені насправді потрібно.
Часом, щоб знайти своє місце, треба спочатку заблукати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
