fbpx

Коли Галка вперше поїхала на заробітки, Іван навіть заперечувати не став. Дружина мала непростий характер. За весь час Іван звик давати всьому раду сам: господарство та діти, все на ньому. Галя ж додому приїжджала двічі на місяць. Проте гроші, і немалі, привозила у свою сім’ю справно. А коли приїхала після тривалої перерви, Іван просто не впізнав дружину. А Галина почала розмову

Цілих два дні у селі тільки й розмов було, що про те, що сталося вночі в цій бідовій, знаній останнім часом на все село, родині. Сусіди шкодували і допомагали їм чим могли: хтось копійку якусь приніс, а хтось одяг та продукти. Люди дуже співчували Іванові з дітками, замість хати якого за одну ніч залишилося лише попелище. А наступні два дні хвиля співчуття змінилась гнівом обурення небайдужих людей та рідні: його дружина, дізнавшись про горе, яке сталося з її найближчими людьми приїхала всього лише на кілька годин і поїхала назад до Києва. Тільки Іван усе мовчав та приголублював до себе дітей — таких же мовчазних, як і сам. Дуже добрим був чоловіком та господарем, а доля була гіркою.

Коли Галка вперше поїхала на заробітки до столиці, Іван навіть і заперечувати не став. Просто діватись було нікуди: де ж у селі роботу хорошу знайдеш? А Галя вчилась на маляра-штукатура, її подруга вже рік, як у столиці — заробляє гарно, то і її покликала до себе й її. Двоє малолітніх дітей залишились у нього на руках. Іванкові було чотири рочки, Катрусі — два. За пів року батько-одинак уже й призвичаївся до такої половинчастої сім’ї, усе навчився сам встигати. Галя ж додому приїжджала двічі на місяць. Казала, що дуже тяжко їй там на чужині. Руки і спина болять, вночі не спить від незвички. Проте гроші, і немалі, привозила у свою сім’ю справно. А потім… За матеріалами

Потім її візити стали все рідшими. Гроші стала надсилати чоловікові — їм на трьох вистачало. От тільки на запитання малих дітей, коли ж мама приїде вже додому, тато ніяк не міг діткам відповісти. А коли приїхала після тривалої перерви, просто не впізнав дружину: уся в обновках, довгу та пишну косу обрізала, стала білявкою, схудла, такою пані стала, що й в селі таку не зустріти ніколи.

— Що ж це ти так змінилась, Галюню? — розтривожився чоловік.

Дружина, яка ніколи за словом у кишеню не лізла, одразу відрубала:

— А скільки ж можу я тобі селючкою бути та сестрині речі доношувати? А коси вже мені ті надоїли, так краще. У нас у бригаді всі стрижені, то і я не гірша за них, — на цьому слові вона витягла з сумки гостинець і поставила на стіл.

Здивуванню чоловіка не було меж.

— Ну чого ти так дивишся? Скучила за тобою, дітьми, чому б не відзначити зустріч? — і Галя хвацько почала наливати у чарки.

Іван тільки ледь пригублював та мовчав, спустивши ніс. Дружина в той день мало розповідала про роботу, та й про дітей не дуже розпитувала у чоловіка. Лише поділилася планами:

— Ось пороблю ще рік-два, не довго залишилося, трохи грошей відкладемо, переїдемо у місто, придбаємо квартиру велику в кредит. Лаве я забезпечу.

— Що? Що ти таке сказала? — не зрозумів чоловік Іван.

— Та гроші, гроші.

— Галю, яка квартира, за що? Та нам же холодильник треба новий, плитку!

— Дурний ти, чоловіче, — відказала вона, поповнюючи чарки. — Це потерпить. Я все вирішу, не сумнівайся.

Вранці вона поїхала, знову залишивши дітей та чоловіка. Приїжджати додому стала ще рідше ніж до того. Мовляв, треба зараз гарно на всьому економити, а одну й ту ж суму Іванові висилала регулярно, як завжди.

Йшов час, Іванкові на осінь треба було йти до школи. Якогось дня зайшов до Івана однокласник, Петро.

Прийшов ніби і ні за чим, поговорили про те, про се. Начебто вже і йти час, а він усе крутиться біля хати.

— Петре, ти щось хочеш мені сказати? То не мовчи вже, раз прийшов, — взяв у свої руки ініціативу Іван.

— Еге ж, хочу! — одразу відповів той, довго не думаючи. — Але… Ну знаєш… Я не впевнений… Ну теє…

— Та кажи вже, не тягни кота за хвіст!

— Та ж не знаю як! Ну словом. Їздив я оце нещодавно до сестри своєї в Київ на кілька днів. Гуляли ми ввечері якось по Хрещатику. Ну… і… Словом, зустрів я твою Галю. Тільки не зустрів, бо вона мене не бачила. Спершу не впізнав: на таких каблучиськах, у короткій спідниці, розмальована уся. Стояла біля дорогезної машини, бовкала з якимось мужиком. Я довго приглядався. То була таки вона. А говорили вони про долари…

— Замовкни! — рішуче мовив Іван і встав з лавки. — Ти мені нічого не казав!

— Еге ж, я тебе розумію! Та все одно рано чи пізно дізнаєшся…

Іван давно здогадувався про те, що будівництво його Галюня давно покинула. Після останнього візиту запах її парфумів ще довго стояв у хаті. Певно ж, що не з дешевих.

…Того злощасного вечора він забрав дітей і поїхав до тещі у місто. Там заночували, зранку повів малечу на каруселі. Коли повертались у село, то вже на зупинці помітив, що люди якось дивно дивляться на нього. А вже за пів години з дітьми він стояв на попелищі своєї старенької батьківської хати. Причиною тієї гіркої неприємності став отой клятий холодильник — коротке замикання. Сусіди помітили полум’я, коли вже зарадити було пізно.

Телефону тещі тоді ніхто не знав, та зрештою, що було вже їй повідомляти, коли хатина майже зникла до тла…

Люди, сільський голова пропонували допомогу, запрошували до себе, але Іван тільки хитав головою, а діти плакали.

— Іване, ти ж Галі своїй в столицю зателефонуй, нехай додому повертається, осінь на носі. Може ж, встигнете щось маленьке збудувати, а село поможе! Дітки ж у вас! — намагалася привести чоловіка до тями тітка Одарка.

Галя приїхала додому вже на другий день. Одразу поспішила до сусідів, які прихистили Івана з дітьми. Вона не плакала, навіть дуже засмученою не виглядала. Жінка викликала з кімнати чоловіка, вона не хотіла, щоб хтось чужий чув їхню розмову, а тим паче діти.

Коли Іван вийшов, у Галі він не впізнав своєї колишньої дружини. В її очах вже не було того жіночого тепла і материнської ласки. Жінка стала зовсім іншою за ці роки, і він це добре помічав завжди, але в той день перед ним стояла зовсім чужа людина.

— Ось тобі гроші, Іване, бери, — вона протягнула йому тугу пачку новеньких доларів. — Хочеш, можеш починати будівництво, а ні… Можеш пошукати маленьку квартиру у місті для вас з дітьми.

— Для нас? А ти? А як же ти, Галино?

— А що я? Я ж обіцяла тобі вас забезпечити, я це і зроблю. Більше не питай нічого у мене, Іване. Прощавай! Живіть собі без мене.

Жінка розвернулася і пішла, вона навіть не побачила своїх дітей. А Іван іще довго дивився їй услід, тримаючи в руках гроші. Чоловік не знав, що має сьогодні сказати дітям, і це було найважче.

Олена ТОЛОЧИК

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page