Коли донька зібралася заміж і до хати завітали свати — Василь Михайлович аж заплакав від радості. Невже й на доччиній вулиці буде свято? Щиро мріяв про тихе жіноче щастя для своєї Любці, бо вона ж заслуговує його. Після весілля Любця прийшла до чоловіка на роботу і побачила його там із співробітницею. Мовчки вийшла з кабінету й зачинила за собою двері. Коли увійшла в ліфт, прибіг Ігор, притримав ногою двері й почав виправдовуватися. Люба байдуже слухала, чим розгнівила чоловіка.
Спинилася. Підперла санки ногою і міцно обняла себе. Сльози заслали очі, та вперто вирішила не давати їм волі, бо мама суворо попереджала: буде нервувати, плакати — згіркне або й пропаде молоко… Перевела погляд на село — і побачила, що до неї біжить, спотикаючись у кучугурах, її однокласниця Таня. Тепер вони мешкають в одному селі, бо Люба прийшла сюди за невістку відразу після школи. Таня — студентка технічного університету, а вона… Люба сіла просто на гору замерзлої білизни й уже не стримувала сліз… За матеріалами
— Любцю, сонечко, що трапилося? — щебетала Таня, впавши перед подругою на коліна. — Невже свекруха сама не могла прополоскати бiлизну? Ти ж щойно народила, дитятко годуєш, тобі не можна мерзнути…
А Любця продовжувала плакати. Так щиро — аж до крику. Здригалися її худенькі плечі — чи то від ридань, чи від холоду.
— Все, баcта! — вигукнула Таня. — Повертаємося додому — і я скажу твоїй свекрусі все, що про неї думаю! Та якби Василь Михайлович бачив тебе зараз тут — я не уявляю, що він зробив би з твоїми новими родичами. Я не знаю… Я…
— Ні, ні, Тетянко, — схаменулася Люба. — Не треба нікуди йти. Мені ж гірше буде. Я мушу прополоскати ці лахи.
— Тоді ходімо разом, — запропонувала Таня, вдягнула рукавиці, підняла зі снігу шнурівку й потягнула санки далі. — Я полоскатиму, а ти тим часом розкажеш мені, як докотилася до такого життя. А ще — «золота» медалістка, гордість школи… І погано, що Василь Михайлович не знає, як ти тут бiдуєш. Якби знав, пішки прийшов би і забрав тебе зі Златою додому від цих людей.
— Таню… — спробувала заперечити подрузі Люба.
— Мовчи…
…Поки Таня полоскала бiлизну, Люба пританцьовувала на морозі й розповідала однокласниці про своє гірке життя-буття. А Таня досі й не підозрювала, що в двадцять першому столітті таке може бути. Вона не відчувала рук, не відчувала, як її щоками котилися сльози — вона лише слухала свою нещасну подругу й думала, як їй допомогти.
— Нічого не треба робити, — наче прочитала Танині думки Люба. — І татові моєму нічого не кажи. Він відмовляв мене від заміжжя, на колінах просив покинути Сашка. І півсловом не дорікнув мені за дитинку. Сказав, що допоможе виростити дитинку, виховати… Але ж я люблю його, Таню!
— Певно, що любиш, — підтакнула Таня, розтріпуючи пограблими руками чужі наволочки. — Це ж твій тато. Та й уся школа його любила і любить. Він класний…
— Та ні, Сашка люблю…
— Ну й не мудра, — дівчина мовби винесла вирок подрузі й узялася тягнути санки з уже випраною білизною додому.
На підході до хати Люба подякувала Тані й попросила далі з нею не йти. Бо ще, чого доброго, свекруха скандалити почне, що чужі люди її бiлизну полоскали, бо в невістки руки зі спини ростуть.
У невістках
Люба — донька вчителя математики, гордість школи — в одинадцятому класі вже носила дитину. Ніхто досі не знає, як перeжив це її батько — глибоко інтелігентний чоловік, педагог від Бога, дуже благородний і добрий… Ніхто не знає, що діялося в його батьківському серці, коли він, на прохання дочки й дружини, пішов у сусіднє село до батьків свого учня Сашка Дороша просити, аби їхній син одружився з його донькою… Ото вже Сашкова мама — кухар у їдальні місцевої агрофірми, жінка без освіти й совісті — відігралася на шляхетному вчителеві.
Що вона йому говорила! І що його донька — дівчина не з чесних. Іще невідомо, хто насправді батько її дитини. Кричала, що задрипаної інтелігентки їй у господарці не треба, а треба невістки з простої сім’ї, котра б робила, як віл, а не в книжках сиділа…
Тоді Василь Михайлович гримнув дверима й пішов. Не витерпів такої ганьби. А Сашкова мама кричала йому навздогін: «Подивіться, який вразливий! Замість того, щоби чужих дітей вчити, свою пильнував би… Прийшов, бачите, граф! Ти ще приповзеш до мене!»
Того вечора Василь Михайлович ледве доїхав додому. Перше, що побачив після відвідин фельдшерки, — очі Люби.
— Я більше до них не піду, — прошепотів, одвернувши погляд від доньки.
— І не треба, татусю, — сказала Люба, прикладаючи до вуст батькову долоню. — Я сама піду. Бо я люблю Сашка, і наша дитинка має рости в сім’ї…
Бідна Любця, вона навіть не підозрювала, яким пеклом стане для неї сім’я коханого Сашка. А він, безхребетний самець, не зможе чи й не хотітиме захистити свою дружину від своєї матері. Та ж, схоже, зненавиділа невістку і її родину вже через те, що вони — люди освічені, мають велику бібліотеку, відвідують театр…
…Після того випадку на річці Таня таки розповіла Любиному батькові про те, як живеться його дочці в свекрушиному домі. Він приїхав за нею, але Любця нікуди не пішла. Того вечора у них в хаті творилося пекло.
Та того вечора Люба востаннє погодувала свою донечку. Вночі Злата плакала, але татусь не дозволяв дружині погодувати малятко. Жінка не могла навіть поносити дитинку на руках — чоловік не дозволяв. Покликав свою матір — і та забрала немовлятко й погодувала сумішшю із пляшечки. А на ранок молоко в Люби пропало. Свекруха почала верещати, бовтати суміш, звинувачувати Любу в тому, що з неї нікудишня матір…
А того ж дня по обіді Люба зі Златою вже були вдома. Василь Михайлович не спускав свою золоту внученьку з рук і підбадьорював, як міг, дочку. І все, що він їй тоді пообіцяв, збулося. Наступного року Люба вступила до Чернівецького університету, розлучилася із Сашком, пішла працювати до школи…
Заслужити на любов
Коли Люба, повернувшись із чергової сесії, зрозуміла, що в очікуванні, батькам не сказала нічого. І батькові майбутньої дитинки не сказала, бо він був одруженим чоловіком. Аж на п’ятому місяці, коли живoтик уже округлився, мама спитала Любу, хто батько її дитинки.
— Коли ти вже почнеш думати головою? — сердито бештала доньку, але тієї ж миті до кімнати увійшов Василь Михайлович.
— Що сталося — те сталося, — мовив на диво спокійно.
Так у Люби народилася друга донечка Віка. Ото вже мали про що поговорити відразу три села, діти з яких стікалися до однієї школи! А Сашкова матір ледве не стерла свого язика. І один Бог знає, яких зусиль вартувало Василеві Михайловичу йти по селу з високо піднятою головою, усміхатися на привітання односельців із внучкою, чути шепіт за плечима й не спотикнутися, не впасти, не заплакати… А кричати криком хотілося, бо його єдина доня, його розумничка, його душа й надія, його Любця ніяк не могла заслужити в Бога на любов… І вкотре набивала собі гулі, і змушувала червоніти, і, найгірше, що сама страждала невимовно. Так, що батько не міг на це дивитися.
…Швидко долю людську переповісти можна, бо переказувати — не переживати. А Любця все пережила: приниження, розлучення, поговір. І вдвічі важче пережили це її батьки. Тож коли донька зібралася заміж і до хати завітали свати — Василь Михайлович аж просльозився від радості. Невже й на доччиній вулиці буде свято? Щиро мріяв про тихе жіноче щастя для своєї Любці, бо вона ж заслуговує його. І мама турботлива, і господиня гарна, і розумна, і любити вміє… Та й зять начебто достойний. Видно, що трохи книжок прочитав. Не те що Сашко. Солідну посаду обіймає, Любу прилучає до своїх справ. Он вона для його фірми фуршети готує. Гроші за це отримує, а Ігор — задоволення, що таку універсальну подругу має.
Після весілля Василь Михайлович сказав дружині:
— Тепер я, Галю, здається мені, що Любця нарешті прилаштована. Серце моє, Галю, вже з останніх сил калатає. Але добре, що я побачив, як внучки ростуть, і що Любця нарешті зустріла свою людину…
Як у воду дивився Василь Михайлович. Мабуть, передчував свій відхід. Бо за два тижні після того, як Люба з Ігорем розписалися, його не стало.
А напередодні сороковин Любця прийшла до чоловіка на роботу і… застала його там із співробітницею. Не плакала, не скандалила — мовчки вийшла з кабінету й зачинила за собою двері. Коли увійшла в ліфт, прибіг Ігор, притримав ногою двері й почав виправдовуватися. Люба байдуже слухала, й це, вочевидь, розлютило Ігоря.
— Чуєш, ти, інтелігентка задрипана, ти дякувати мені маєш, що взяв тебе з двома байстрюкaми, а не показувати тут свій характер! Чуєш мене чи ні?! Чуєш, питаю?!
Ліфт зупинився. Двері відчинилися.
— Дякую, — тихо мовила Люба, відсторонила Ігоря, вийшла й додала: — Я подаю на розлучення. З мене досить експериментів із заміжжям. Дамо собі раду самі.
* * *
…Годинник на міській ратуші пробив сімнадцять разів. Час було йти до садка забирати Віку. Злата вже вдома, вона сама приходить зі школи. Люба зателефонувала дочці:
— Дівчинко моя золота, збирай свої речі, бо ми сьогодні ввечері їдемо до бабусі Галі.
— Надовго? — спитала дитина.
— Назавжди, — відповіла Люба і погладила свій іще зовсім плаcкий живoтик, в якому вже вболівав за маму її маленький Василько. Люба відчувала, що це хлопчик і що він буде схожим на свого дідуся Василя, що саме батько послав їй з небес цього захисника. Й оскільки нема на світі більшої, чистішої любові, ніж любов материнська, то хай має його Любця кого любити…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
