Коли я почула, що у мене буде двійня, я була щаслива. Я бігла додому, щоб пошвидше поділитися цією радістю з чоловіком. Діток ми чекали уже давно, цілих п’ять років, ця двійня стала для мене справжнім подарунком долі.

Я прийшла, чоловік був удома, і я не навіть не встигла нічого сказати, як він випередив мене не зовсім приємною новиною, що незабаром він залишиться без роботи. На його фірмі почалася хвиля скорочень і він теж потрапив під неї. Я не знала, що тут сказати, тому аж присіла від несподіванки. Я теж нещодавно втратила роботу, ми виплачували гроші банку, в якому взяли кредит на житло. І якщо чоловік залишиться без роботи – для нашої сім’ї це буде справжнє лихо. Джерело

В той день я так нічого і не розповіла Роману, не хотіла його ще більше засмучувати. Через тиждень чоловік і справді став безробітним. Я підробляла, настільки це було можливо в моєму положенні. Роман теж старався з усіх сил, брався за будь-яку роботу, вдень біг на одну, ввечері на іншу, і коли він спав … тільки зараз почала розуміти, як же йому було важко. В один момент я для себе вирішила, що ми не потягнемо двох дітей. Якось на прийомі у лікаря, я розплакалася, вона і запропонувала, якщо така справа, віддайте тоді одного на усиновлення. Скільки зараз бездітних цілком хороших сімей готові взяти здорову дитину на виховання. А за всіма аналізами я дійсно виношувала два здорових плода.

Спочатку я не сприйняла її слова серйозно, гнала цю думку геть. Але про всяк випадок, Роману вирішила про другу дитину не розповідати.

На той час ми перебивалися практично з хліба на воду, у нас зросли борги, мені було страшно. І тому, коли я народила двійнят – від хлопчика я відмовилася відразу. Залишила собі дівчинку. Всі ці дні я плакала, я хотіла повернути синочка, від стресу у мене пропало молоко.

Коли нас виписували, Роман так нічого і не дізнався про сина. Він був щасливий, що у нас нарешті народилося малятко.

***

Відтоді минуло сімнадцять років. За цей час наше матеріальне становище значно покращилося. Ми почали жити добре. Наша донечка, Мартуся, якраз закінчувала школу. Вона у нас виросла справжньою красунею. В школі була круглою відмінницею, мала гарний голос, співала на всіх вечорах. Я дивилася на неї і не могла натішитися. Марта була для мене всім! Про свого сина я теж не забувала. Відразу після народження його усиновила сім’я, мені вдалося дізнатися, хто саме став прийомними батьками мого хлопчика. У нас невеличке містечко, та ще й за щасливим збігом обставин, в тому ж будинку жила моя добра знайома, якій я розповіла свою таємницю.

Від неї я і дізналася, що мого сина звуть Тарас, і що він потрапив у дуже хорошу, заможну родину. Хлопчик добре вчиться, займається спортом, він здоровий і щасливий. Для мене цього було достатньо, поки не сталося те, про що я навіть і подумати не могла. Інколи я приходила до них у двір, щоб хоч одним оком глянути на свого сина, як він росте, як змінюється.

З недавніх пір я почала помічати, що моя донька якось загадково посміхається, ходить замріяна. А якось ввечері вона сама до мене підійшла і сказала: – Мамо, я познайомилася з чудовим хлопцем. Він з сусідньої школи, ми недавно разом виступали на зустрічі випускників. Він дуже гарно співав. Мамо, він особливий.

Моя донька настільки захоплено говорила про свого нового знайомого, що я запропонувала їй, запросити хлопця в гості. Тепер ми з чоловіком добре трималися на ногах, у нас був невеликий сімейний бізнес – мережа магазинчиків дитячого одягу. Спочатку я сама шила, потім подруга допомагала – у підсумку ми виросли до невеликого ательє, при якому функціонують кілька магазинів. Не минуло і дня, щоб я не шкодувала про скоєне. Треба було синочка залишити, Бог би нам допоміг, як-небудь витягли б, виростили, зараз би з Мартусею росли разом.

За ці роки я так і не зізналася чоловікові у скоєному, намагалася кілька разів, та лякалася і замовкала.

У домовлений день ми чекали гостя. Коли хлопець з’явився на порозі, я ледь не зомліла. Це був мій син, я не могла його ні з ким сплутати. – О Боже, що ж відбувається, – подумала я. – Він же не знає, що Марта його сестра?

Той вечір я просиділа, як на голках. Розуміла, що треба розповісти правду, але чи мала я право розголошувати таємницю про усиновлення? Та бачачи, як горять очі моєї доньки, спочатку я вирішила розповісти правду лише їй. Марта довго мовчала, не розмовляла зі мною майже місяць. А потім запитала: – Як ти могла? І чому саме його, а не мене?

Я розплакалася і сказала, що Вона народилася трохи слабкішою, от тому я і залишила саме її. – Пробач, донечко…

Після цього я більше не бачила Тараса. Марта сказала, що вони з батьками переїхали в столицю, адже хлопець збирається вступати у столичний вуз.

Марта, тим часом, теж закінчила школу із золотою медаллю і вступила до університету в столиці. А після там же вийшла заміж. Бачилися ми тепер рідко, лише зідзвонювалися.

***

Наближався мій день народження. На свій ювілей я вирішила запросити всіх найближчих родичів. Обіцяла приїхати і дочка з сім’єю. Ми святкували в невеликому кафе, зранку я з’їздила в салон краси, одягла найкращу сукню.

І ось заходять Марта з чоловіком Андрієм, слідом біжить внучка Танюшка, я була безмежно рада бачити їх, і лише почала приймати від них привітання, як бачу краєм ока, що в кафе заходить незнайомий молодий чоловік. Я не знаю як, але я відчула, що це – мій син. В руках у нього був величезний оберемок троянд. Він підійшов до мене і сказав: – З днем народження, мамо!

Я відчула, як по моїх щоках покотилися важкі сльози щирого жалю і розкаяння: – Невже я сплю? Синку, ти пробачив мене?

Тут до нас підійшли Марта і Андрій, це вони знайшли в столиці Тараса і все йому розповіли. Мій чоловік стояв і єдиний не розумів, що тут відбувається. Вислухавши нас усіх, він теж пробачив мене. В цей день з моєї душі впав важкий камінь. Стало так добре і легко, тепер мої найрідніші люди поряд зі мною. А що для матері може бути краще?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.