А вже як моя донька з зятем зіграли весілля, то відтоді залишились жити зі мною обоє.
Місця у нас достатньо, та й мені не сумно залишатися одній, адже, крім доньки Оленки і її чоловіка, в домі й поговорити ні з ким.
Я до останнього дуже сподівалась, що нам з дітьми буде жити добре, я отримаю від них допомогу по дому, дружні та спокійні розмови вечорами, розуміння та підтримку від своїх дітей.
Так було лише перший місяць, як то кажуть в народі, медовий.
А далі абсолютно все змінилося.
Зять повернувся з роботи й тільки буркотів щось незадоволено, в очі мені нічого не говорив, але я бачила, що все не подобається йому.
Все йому не так: тут не прибрано, не те приготовлено, не там сіла, не так сказала.
Хоча в домі я щодня намагалась робити вологе прибирання та мінімально підтримувати чистоту, доки вони обоє були на роботі.
Та і їжа завжди готова та свіженьке все, але майже щодня не та, яку зять хотів би, таке враження, що вгодити йому було просто нереально.
Спочатку я все списувала на те, що ми люди з різними характерами, різні покоління, цінності інші, і все ж чужі, тому нам потрібний час, щоб звикнути одне до одного, зрозуміти одне одного.
Але час минав, а ситуація не змінювалась зовсім.
Варто сказати, що перед переїздом до нас Олена з чоловіком наголосили: оскільки будинок мій, техніка вся моя і робота по дому переважно на мені, то оплата комуналки та покупка продуктів та побутової хімії залишається за ними, вони купуватимуть все за свої гроші, мовляв так буде правильно і справедливо.
Я й не проти, звісно, була – вони обоє заробляють достатньо, машину зять має давно, дітей поки немає, отже, грошей вистачатиме і всі почуватимуться комфортно і зручно.
Щиро кажучи, комуналку вони завжди платили вчасно, як би там не було.
А от з іншим якось зовсім склалося не так, як я сподівалася, на той час.
Вже протягом першого року спільного життя покупок від них ставало все менше.
На мої прохання щось купити з продуктів, адже смачненького ж усі хочуть, ніхто навіть не звертав увагу, діти купували лише те, що любили самі.
Звісно, багато ми брали з городу, але ж не можемо весь час їсти картоплю і гарбузову кашу.
Ну я й почала купляти все сама за свої власні кошти: від м’яса аж до прального порошку.
Витрачала на це всю пенсію та ще й гроші, якими допомагає старша донька з-за кордону, а вона мені частенько висилала гроші, бо знала, що непросто живеться мені, хотіла допомогти і підтримати мене, чим могла.
Зять лише зрідка купував щось незначне – пляшку олії, пачку масла, хліб та трохи дешевих фруктів.
Але фрукти й цукерки одразу ж зникали у їхній кімнаті, доступу до них у мене не було.
Одного дня ми з донькою на кухні поралися самі, я намагалась якось обережно з нею поговорити, нагадати про нашу домовленість, адже вони обіцяли мені, що теж братимуть участь матеріально в нашому житті.
У відповідь чула лише виправдання у сторону зятя та те, що гроші вони відкладають, адже не мають власного житла.
Одного разу я спробувала заговорити про те, що я витрачаю усі свої гроші до останньої копійки, хоча сама всього того, що купую, не з’їдаю, вже за спільним столом, коли ми разом зібралися на обід, на що почула від зятя, що треба економити.
– Я все життя економила, щоб дітям дати найкраще. На старості хочу пожити, як усі нормальні люди, – пояснила я. – Ну скільки я ще маю економити?
Зять такого від мене зовсім не очікував, образився за ці слова.
Чоловік сказав моїй доньці, щоб вона збирала речі, мовляв, вони переїжджають.
Коли всі речі були спаковані в машину, він повернувся на кухню забрати останній десяток яєць з холодильника, адже він їх купив.
Діти поїхали, а в холодильнику в мене нічого не було, і жодної гривні в кишені не залишилося, а до пенсії ще більше двох тижнів чекати.
Отакої поваги та вдячності дочекалась.
Шкода мені дочку, яка живе з такою дріб’язковою людиною.
Але в чужу сім’ю з порадами лізти не буду.
Хай живуть, як знають.
Хіба я щось зробила не так?
Вони поїхали, а я задумалася чи доглянуть вони мене на старості років, якщо їм зараз мені шкода на буханець хліба?
Фото ілюстративне.
