«Дякую, що відкрили, а то я вже думала, що ви ледве ходите і взагалі не підводитеся з ліжка…»
Саме з цієї чудернацької, нахабної фрази незнайомої дівчини на порозі власної квартири й почався найдовший і найважчий день у житті Наталії.
Вона стояла у фартуху, з дерев’яною лопаткою в руці, а з кухні на весь коридор линув неймовірний, затишний аромат свіжої випічки. Вона цілий день провела біля плити, бо чекала на найдорожчу людину — єдиного сина.
Наталія зазирнула в духовку, щоб перевірити пиріг. Ще кілька хвилин — і можна виймати. Кухня миттєво наповнилася ароматним паром. Наталія усміхнулася, уявляючи, як син уплете цю смакоту. Він просто обожнював її фірмовий пиріг із рибою та рисом.
Салати були готові, м’ясо лежало в маринаді, чекаючи свого часу, щоб відправитися за пирогом. Залишалося тільки почистити картоплю та зробити ніжне, збите з маслом пюре.
Тарас уже кілька років навчався у великому місті, поєднував навчання з роботою в компанії, тому додому приїздив рідко. Вони не бачилися особисто десь пів року. Наталія дуже сумувала, хоча сучасні засоби зв’язку дозволяли їм зідзвонюватися щодня. Вона була в курсі всіх його справ, радощів і дрібних клопотів. У них були надзвичайно теплі, довірливі стосунки.
Чоловік Наталії, Богдан, навіть трохи ревнував і часом ображався, що син ділиться з матір’ю частіше, ніж із ним, і завжди першочергово радиться саме з нею.
І ось, коли до приїзду потяга залишалося близько двох годин, у двері наполегливо подзвонили. Наталія здивувалася та глянула на годинник. Богдан саме поїхав на вокзал зустрічати Тараса, більше нікого в гості не чекали. Напевно, хтось із сусідів зайшов по сіль або знову рекламщики пропонують свої товари.
Вона підійшла до дверей і подивилася у вічко. За дверима стояла незнайома дівчина років двадцяти двох у яскравому одязі.
«Хто там?» — запитала Наталія через двері.
«Мені дуже потрібно поговорити з Наталією, — відповіла незнайомка. — Це терміново і дуже важливо!»
Трохи замешкавшись, Наталія відчинила двері. Дівчина, не чекаючи запрошення, одразу переступила поріг і опинилася в передпокої, безцеремонно оглядаючись довкола.
«Що вам потрібно? І взагалі, хто ви така?» — запитала Наталія, відчуваючи, як усередині зароджується обурення. Вона не любила, коли чужі люди так брутально порушують її особистий простір.
«Добрий день. А Наталію я можу побачити?» — перепитала дівчина.
«Якщо вас цікавить Наталія, то це я».
«Ви? Оце так так…» — здивувалася незнайомка, уважно, без найменшого сорому оглядаючи господиню з ніг до голови.
Наталії стало вкрай незатишно від такого пристального погляду. Дуже хотілося просто випхати цю непрохану гостю за двері, але виховання не дозволяло влаштовувати сцену. Вона просто перепитала:
«Так, це я. А ви хто? Увірвалися до квартири і поводитеся щонайменше дивно».
«Вибачте, — сказала дівчина, надувши губи. — Просто для тяжкохворої жінки ви занадто добре виглядаєте. І не скажеш, що у вас остання стадія…»
«Стадія чого? — Наталія кліпала очима, не розуміючи, про що мова. — Що взагалі відбувається? З чого ви взяли, що я хвора?»
«Богдан так сказав. Він би давно пішов від вас до мене, але почуття обов’язку не дозволяє. Не може покинути немічну дружину, за якою треба доглядати».
У коридорі на мить зависла важка мовчанка. Наталія повільно опустила руку з лопаткою. Вона була розумною жінкою, і сенс того, що відбувалося, миттєво дійшов до її свідомості.
Перед нею стояла коханка її чоловіка. Дівчина, якій чоловік розповідав казки про «помираючу» дружину, щоб виправдати свою небажання руйнувати звичне, комфортне життя.
«Зрозуміло… — мовила Наталія, намагаючись тримати голос рівним. — Значить, ви коханка мого чоловіка, який каже вам, що я скоро помру?»
«Ну так! — кивнула дівчина. — Так і є».
«Вибачте, як вас звати?»
«Софія!»
«Так навіщо ви прийшли до мене, Софіє? Хотіли на власні очі побачити згасаючу дружину вашого літнього обранця?»
«Чому літнього? — ображено відповіла Софія. — Як ви можете так казати про власного чоловіка? Богдан у чудовій формі! А мені завжди подобалися чоловіки старші. З однолітками нудно, вони несерйозні та… бідні».
«Ну звісно, — посміхнулася Наталія гіркою посмішкою. — Бідні. Ось із цього й треба було починати. Скільки вам років?»
«Двадцять два. А яке це має значення?»
«Вам двадцять два, ви ровесниця мого сина. А Богдану — сорок дев’ять. Для вас він занадто дорослий, вам не здається?»
«Ні. Я ж казала, що мені подобаються зрілі чоловіки. Вони розумні й цікаві. Але від вас я хочу одного: відпустіть його! Віддайте мені Богдана! Не тримайте його біля себе, він вас давно не любить».
«Та я його й не тримаю, — усміхнулася Наталія, дивуючись власній зовнішній спокійності. — Він не в рабстві. Давно міг зібрати свої речі й піти, якби справді цього хотів».
«Він дуже хоче! Але каже, що ви безпорадні! Ми тому й бачимося лише раз на тиждень, бо він має купувати вам ліки та спеціальні засоби догляду… То ви що, зовсім не хворі?»
«Як бачите, на здоров’я не скаржуся. І збиратися на той світ найближчим часом не планую. Ви вже вибачайте…»
«Але як так? Богдан мені навіть чеки з аптеки показував! Для кого він тоді купував усе це?» — Софія дивилася на Наталію так, ніби чекала співчуття та пояснень.
«А це ви в нього спитайте», — відповіла Наталія.
Усередині в неї все кипіло. Вона чудово знала, для кого Богдан купував ті речі. Він допомагав своїй двоюрідній сестрі, яка доглядала їхню дев’яносторічну тітку. Сестра майже не виходила з дому, і Богдан часто привозив їй продукти, ліки та засоби гігієни. І треба ж було додуматися — показувати ці чеки коханці як доказ своєї «жертовності»!
«Вам, мабуть, час іти, — мовила Наталія. — Богдана я не тримаю. Хоч сьогодні хай іде».
Софія розвернулася й мовчки вийшла. Зачинивши двері, Наталія повернулася на кухню, сіла на стілець, і її прорвало. Вона затремтіла від гірких, безшумних сліз.
Двадцять чотири роки шлюбу. Спільна молодість, виховання сина, збудований по цеглинці затишок. І чоловік знайшов собі молоденьку дівчину, але й іти з родини не збирався. Тому вигадав найогиднішу брехню — приписав здоровій дружині хворобу, грав роль мученика та ще й демонстративно показував аптечні чеки.
Це було занадто підло. Вона б зрозуміла, якби він чесно сказав, що покохав іншу. Але жити на два фронти й так принижувати її…
Наталія дістала з аптечки заспокійливі краплі, налила у склянку води, але випити не встигла — задзвонив телефон. Це був Тарас. Вона взяла себе в руки й відповіла якомога бадьоріше:
«Привіт, синочку! Як ти? Вже під’жджаєш?»
«Так, мамусь, скоро буду. Тато мене зустрічає? Все добре у вас?»
«Так, Лесику, все добре, тато зустріне», — відповіла Наталія, відчуваючи, як тремтить голос.
«Мам, щось мені твій голос не подобається. У вас точно все гаразд?»
Син завжди відчував її стан, від нього нічого не можна було приховати.
«Все нормально, зв’язок поганий. Та й я трохи обпеклася, коли пиріг із духовки діставала», — збрехала вона.
«Мій улюблений? З рибою?»
«Звісно! Чекаю на тебе».
Вона відключилася й випила заспокійливе. Потрібно було витримати цей вечір. Син не бачив дому пів року, і зустріти його сімейною скандальною сценою вона просто не мала права. Вона зробить вигляд, що все чудово, вони пообідають, поспілкуються, а коли Тарас піде відпочивати — вона висловить чоловікові все.
За годину в передпокої пролунав шум.
«А ось і ми!» — гукнув Богдан.
Наталія вибігла в коридор. Високий, дорослий Тарас обняв її так міцно, що аж кістки затріщали:
«Мамуль, як я скучив! Як у нас смачно пахне!»
«Ти наче ще вищий став!» — Наталія не могла намилуватися сином. На мить вона навіть забула про свій біль.
Богдан зайшов на кухню допомагати.
«Що робити, командуй!» — весело мовив він і спробував обійняти дружину за талію.
Наталія холодно відсторонилася:
«Накрий у вітальні. Розклади стіл, розстели скатертину».
«Щось сталося, Наталю? Ти якась чужа сьогодні. Навіть обійняти не дала».
Наталії хотілося закричати, спитати, як він міг так учинити. Але вона подивилася на щасливе обличчя сина в коридорі й змусила себе сказати:
«Голова болить. Мабуть, тиск реагує на погоду».
«А, ну буває, — легко погодився чоловік. — Давай допоможу зі посудом».
Вечір минув ніби в тумані. Наталія сиділа за столом, слухала розповіді сина про навчання, про його плани, всміхалася, підкладала їжу, а всередині все горіло вогнем. Богдан поводився абсолютно природно, підтримував розмову, жартував. І це лякало найбільше — як легко людина може носити маску.
Коли вечеря закінчилася, Тарас пішов до своєї кімнати розкладати речі. Наталія прибрала зі столу й підійшла до спальні. Двері були трохи прочинені, і звідти чувся стишений, розлючений шепіт Богдана:
«Ти що, взагалі глузда зсунулася, Софіє? Навіщо ти поперлася до моєї хати? Ти ж усе зіпсувала!..»
Наталія штовхнула двері й зайшла всередину.
«Нічого вона не зіпсувала, — тихо мовила вона. — Вона просто відкрила мені очі».
Богдан здригнувся, миттєво скинув виклик і блідий повернувся до дружини:
«Наталю… Я все поясню. Це помилка. Вона для мене нічого не значить!»
«Не треба, Богдане, — виснажено мовила Наталія, сідаючи на край ліжка. — Я б зрозуміла, якби ти просто закохався. Буває. Але брехати молодій дівчині, що я тяжко хвора? Показувати чеки з аптеки? Як ти міг так принизити мене і себе?»
Богдан опустив голову. Вигляд у нього був жалюгідний.
«Я утік від проблем… Вона вимагала розлучення, тиснула на мене. Я не знав, що вигадати, аби вона відчепилася… Прости мені. Я розірву з нею все прямо зараз!»
«Пробачити це я не зможу, — відповіла Наталія. — Ти поклав між нами стіну з брехні. Збирай речі. Стели собі у вітальні, а завтра щоб тебе тут не було».
«Наташо, та ти що? Яке розлучення? У нас же родина, син…»
«Син вже дорослий. І він усе зрозуміє. Йди у вітальню, Богдане».
Наступного дня чоловік пішов. Розлучення було спокійним і без галасу. Богдан не став ділити майно й залишив квартиру дружині та синові, знявши собі окреме житло. Це був, мабуть, єдиний людський вчинок із його боку.
Тарас дізнався про все пізніше. Він не став докоряти матері, навпаки — підтримав її рішення. Син сказав, що жити в обмані гірше, ніж розійтися, і він хоче бачити матір усміхненою та спокійною.
Минув рік. Життя розставляло все на свої місця. Тарас успішно закінчив навчання, влаштувався на гарну роботу у великому місті й незабаром зателефонував мамі з радісною новиною — він одружується з чудовою дівчиною.
Весілля було скромним, але душевним. Наталія та Богдан сиділи поруч за батьківським столом. Вони трималися гідно, не згадували минулих образ ради щастя сина. Богдан під час танцю спробував заговорити про минуле:
«Наташ, може, спробуємо все спочатку? Я так шкодую…»
«Ні, Богдане, — м’яко відповіла вона. — Назад дороги немає. Але ми можемо залишитися нормальними батьками для нашої дитини».
Він подивився на неї та помітив, як вона змінилася. Вона стала спокійною, упевненою в собі й якось по-особливому гарною.
Коли свято закінчилося і вони поверталися додому потягом, на пероні їхнього міста Наталію зустрічав імпозантний, приємний чоловік із великим букетом її улюблених квітів. Вона усміхнулася йому, обійняла, і вони разом покрокували геть.
Богдан довго дивився їм услід з вікна вагона, остаточно усвідомлюючи: справжнє щастя та довіру втрачають лише один раз, і повернути це вже неможливо.
