fbpx
Життєві історії
Коли діти трохи підросли, я вирішила, що треба їхати на заробітки. Згадала, що моя знайома дуже давно працює в Італії. Порадившись з чоловіком, ми прийшли до висновку, що поїду на роботу саме я. Адже у чоловіка є стабільна робота, нехай і з невисокою зарплатою. Діти вже не маленькі, він впорається з ними. Так пройшло майже сім років. Але, чим більше я працювала, тим більше ми з чоловіком віддалялися один від одного

У мене була прекрасна сім’я – чоловік і двоє синів. Ми прожили з чоловіком сімнадцять років. Наша сім’я була звичайнісінькою, жили як всі. Чоловік працював, я була домогосподаркою. Коли діти трохи підросли, ми почали відчувати фінансові труднощі. Знаєте, як воно буває, коли двоє хлопців в будинку.

Чим старшими вони ставали, тим більше витрат. А тут ще й чоловікові почали затримувати зарплату. Нам доводилося рахувати кожну копійку. Іноді ми сиділи взагалі без грошей. Загалом, жити стало важко, і нам довелося діяти.

У якийсь момент я вирішила, що треба їхати на заробітки. Згадала, що моя стара знайома дуже давно працює в Італії. Порадившись з чоловіком, ми прийшли до висновку, що поїду на роботу саме я. Адже у чоловіка є стабільна робота, нехай і з невисокою зарплатою. Діти вже не маленькі, він впорається з ними.

Я наважилася і поїхала на заробітки в Італію. Працювати мені доводилося дуже багато і важко. Іноді, щоб заробити зайву копійку, я працювала без вихідних. Приїжджати додому мені вдавалося дуже рідко, перші три роки я взагалі не приїжджала, а потім – раз на рік у відпустку.

Але я вважала, що роблю правильно. Я ж не для себе, я старалася заради дітей. Мені вдавалося непогано заробити, відправити хорошу за нашими мірками суму грошей додому. Моя сім’я більше не сиділа без грошей. Я знала, що мої діти будуть одягнені і нагодовані.

Перш за все, наші відносини з чоловіком були дуже теплими. Я б сказала, що вони стали міцнішими. Ми дуже сумували один за одним, часто зідзвонювалися. І це, незважаючи на те, що ми вже давно не молодята і позаду багато років шлюбу. Мій чоловік цінував те, що я роблю для нашої сім’ї. Коли я приїжджала додому, він буквально здував з мене порошинки. Намагався зробити все, щоб я більше відпочивала, і мені було комфортно.

Так пройшло майже сім років. Я звикла до нового ритму життя, а моя сім’я – до відсутності мами. Тоді я думала, що ще кілька років моїх заробітків, і ми зможемо відкласти пристойну суму грошей і пожити нарешті хоч трохи для себе. Але, чим більше я працювала, тим більше ми з чоловіком віддалялися один від одного. Наші зустрічі ставали все більше звичайними, не такими емоційними. Здавалося, що чоловіку стало не настільки важливо, приїду я додому у відпустку чи ні. Я більше не помічала трепетного ставлення до себе.

Одного разу, коли я приїхала додому на день народження сина, мій чоловік сказав мені, що нашій сім’ї, по суті, давно немає. Є він і сини, а є я. Нас об’єднує тільки спільний дім і діти, більше нічого. Ми стали чужими один одному. Моя робота замінила мені рідних, а вони звикли до моєї відсутності.

Мені було дуже неприємно це чути, адже я ж старалася для них! Хотіла, щоб мої близькі ні в чому не відмовляли собі! Я ж працювала заради їх блага! Ось я так і грошей я багато не заробила і сім’ю втратила. Ось що мені зараз робити – і дітям я не потрібна, бо вони вже практично дорослі, і чоловікові теж.

Фото ілюстративне – kolmovo.

You cannot copy content of this page
facebook