fbpx
Життєві історії
Коли діти одружилися, ми вирішили купити їм квартиру. А щоб мені легше було сплатити нашу частку, то сваха запропонувала мені, щоб я їхала до неї, в Італію, ненадовго. Мама моєї невістки в Римі працює вже 15 років. То я й поїхала. На квартиру дітям заробила, але чоловіка втратила

Ніяк не можу прийти до себе, переконую себе, що цього не може бути. Що все це мені просто здалося через довгу розлуку. Це просто застілля, теплий літній вечір, – заспокоювала себе я. Цієї ночі я ніяк не могла заснути, «дивні вогники», які я побачила в очах у сусідки Марії не давали мені спокою. Моя жіноча інтуїція підказувала мені – щось тут не так.

Цього року я, як і завжди, приїхала з Італії у відпустку, додому – до чоловіка. В Італії я вже 8 років. Вирішила туди їхати спонтанно. Моя сваха (мама моєї першої невістки), в Римі працює вже 15 років.

Коли діти одружилися, ми вирішили купити їм квартиру. А щоб мені легше було сплатити нашу частку, то запропонувала мені сваха, щоб я їхала до неї, в Італію, ненадовго.

– Роботу я тобі швидко знайду. Підзаробиш грошенят, допоможемо дітям з житлом, то й вернешся собі до свого Василя. Куди він дінеться?, – казала вона.

То я й поїхала. В Україні я і так доброї роботи не мала. Замолоду дітей ростила – у нас з Василем аж троє синів. Потім так-сяк підзаробляла продавцем у магазинах.

Не те, що мій Василь, точніше – Василь Васильович. Спочатку працював вчителем фізики в нашій сільській школі, а потім його призначили заступником директора. Гроші невеликі, але шанована в селі людина.

А я що, я – в першу чергу – мама. Поїхала. Заробила гроші старшому на квартиру і ремонт. Так тут вже почали підростати і молодші мої сини. І їм треба допомагати.

То й вийшло як в усіх: думала, що їду на рік, на два, а вже працюю вісім років і повертатися ще не збираюся, бо все на щось треба і треба.

Василь, мій чоловік, чоловік-господар. Коли їхала в Італію, була спокійна, що зароблені гроші мій чоловік по вітру не пустить. Все, що я присилала, Василь в справу вкладав. Дітям допомагав, нашу хату і подвір’я впорядковував.

В Італії жінки таке про своїх чоловіків розповідали, що аж повірити неможливо: все з дружками прогуляли, на оковиту потратили, хату по друзкам рознесли, двір занехаяли. Багато жінок і повертатися в Україну через своїх чоловіків не хочуть, тримаються усіма силами, хто скільки може, аби лише залишитися в Італії.

А я – ні, от ще трішки попрацюю, і повернуся. Що нам ще треба з Василем для щастя?

І знову мені перед очима наша сусідка Марія. Вона вже років десять як розлучена. Мала одну доньку, та й та вивчилася і залишилася жити в столиці.

Марія – жінка красива, 50 років, давно самотня. Працює вчителькою математики в школі мого Василя.

Знову в думках перегортаю події: я відійшла на кухню, Василь з Марією залишилися в саду (там ми влаштовували пікнік в честь мого від’їзду), я повернулася і побачила ці «дивні вогники». Так може дивитися лише закохана жінка.

Чоловікові я ж, звичайно, нічого не сказала. А зранку, до мене прийшла моя давня подруга – Люба. «Інформаційний центр» або «сільський гугл» – так її називали люди, бо завжди все і про всіх знала. То я і наважилася почати з нею цю розмову. Мовляв, а чи часто мій Василь заходить до Марії і допомагає їй по господарству?

Моє запитання поставило завжди говірку Любу в штопор. Вона нічого не сказала, а швидко вибігла з хати, сказала, що забула щось вдома на плиті. Кращих доказів годі й шукати. Напевно, не підводить мене моя жіноча інтуїція.

І що тепер вдієш? На завтра у мене квиток в Італію. Я знову їду на рік на роботу. Та з огляду на останні події, думаю, а чи варто? Що робити – чесно кажучи не знаю.

Фото ілюстративне – m.pro-n.

facebook