Коли я закінчила навчання, то я відразу вийшла заміж. З Миколою ми почали зустрічатись ще в школі. Через пів року після весілля у нас з’явилася маленька та гарненька донечка, ми її просто обожнювали усі, були щасливими батьками. Життя пливло своєю чергою день за днем. Все як у людей, розмірено поступово, здавалося так буде завжди, і нашому щастю кінця та краю не буде.
У нас були щирі почуття один одного, завжди розуміли з пів слова, йшли один одному на поступки і майже ніколи не сперечалися між собою.
Одного разу Микола поїхав у відрядження. Ще вночі я зрозуміла, що він не повернеться, душа підказала, навіть не знаю, як це пояснити, от бачиш людину перед собою ніби востаннє і все, навіть словами не передати те. Вранці мені повідомили, що Миколи не стало. Я не пам’ятаю, що було далі. Далі все просто змішалося в якомусь тумані.
Я думала, мені ніколи його не забути. Пройшов рік, а я пам’ятала його обличчя, голос Миколи, усі його звички. Я дивилася на доньку і бачила у ній свого чоловіка, вона так на нього схожа. Всю себе я намагалася віддавати дитині, весь свій час присвячувала їй. До нас часто приходили свекри, у розмові вони давали мені зрозуміти, що я маю берегти пам’ять їх сина і ніколи його не забувати, адже я була його дружиною. Натякали, щоб я більше нікого не приводила в дім, вони цінують моє ставлення до їхнього сина. А я мовчала у відповідь, тоді мені було байдуже.
Відтоді минуло цілих 10 років, вони були справжньою вічністю для мене. Пролетіли вони дуже для мене якось сіро і одноманітно, зараз здається немов одна мить. Я все забула. Забула його ходу, погляд, його тепло, сміх, голос, якесь все далеке, розмите зараз для мене, але я не винна в тому.
Зараз у мене є другий чоловік і ще двоє синів. Щаслива й дружня сім’я. Чоловік прийняв мою доньку як свою рідну і вона називає його татом. Все, що відбувалося до цього, здається мені якимось вигаданим сном.
Час лікує – це правда, я відчула це сама. В житті можуть бути такі круті повороти, що і придумати складно. Не потрібно зациклюватися на важких життєвих негараздах, будь-що потрібно просто пережити, так це важко, але жити потрібно далі, адже життя дуже коротке, не потрібно час втрачати даремно, потрібно щохвилини намагатися зробити його кращим, щоб прожити його гідно.
Але, якщо чесно, мені трохи незручно перед своїми свекрами, вони ще й досі дивляться на мене з якимось осудом в очах, хоча ніколи й словом мені не дорікнули. Я мовчу, бо щиро розумію їх, це їх дитина, але я теж маю право на своє жіноче щастя. Вони мені досі не пробачили. Спілкуються, правда, але холодно. Але в чому я винна, невже я мала щось вчинити інакше?
Фото ілюстративне.
