Більшу частину життя я вже прожила, і зрозуміла, що все в мене було не так, як би я хотіла, і щасливою себе я назвати, на жаль, не можу.
Свою історію хочу розповісти для того, щоб, можливо, інші жінки задумалися, і не повторювали моїх помилок. Хоча, я розумію, що кожен проживає своє життя і кожен вчиться на своїх помилках.
Я мама трьох донечок, яких дуже люблю. І заради них живу.
Я вийшла заміж у 17 років, моєму чоловіку було на той час 20. Ми зустрічалися більше року, потім він зробив мені пропозицію.
Після весілля він сказав, що покійний батько завжди говорив, що будинок який він збудував буде його. Але в мого чоловіка на той час була незаміжня сестра.
Тому після весілля мама мого чоловіка сказала, що ми маємо піти жити до бабусі чоловіка, яка проживала поруч, в стару хату.
А мій чоловік ніколи своїй мамі не перечив. Я не погодилась, тому я жила з батьками в мене мама серйозно захворіла, і була молодша сестра, батько почав випивати не витримував випробування долі.
А мені нічого не залишалося як змиритись. Але свекруха моя ні перед чим не зупинялась. Вона постійно підбурювала мого чоловіка що ми маємо жити з ними, мовляв, мій батько випиває, то яке життя його чекає.
І під впливом своєї мами чоловік мене залишив і пішов жити до неї в сусіднє село.
Мій батько тоді почав до мене дуже недобре ставитися, говорив мені неприємні речі, що я нікому непотрібна, що мене молоду після річниці покинув чоловік.
В мене серце не витримувало, моя старенька бабця яка проживала з нами місця не знаходила, одного разу каже мені – дитинко іди за чоловіком, бо залишишся з батьком, добра не буде.
Чоловік зрадів, що я пішла за ним, а мати і сестра дивились зверхньо.
Але тут у мої двері постукало щастя – я зрозуміла, що чекаю дитину.
Чоловік теж радів, але коли йшов на роботу його мама постійно мені говорила, що нам треба переїхати в стару хату поруч, бо у неї ще донька а вона старша, хто її візьме, а в нас буде дитина, нам треба жити окремо.
А я була згодна йти навіть в стару хату, лиш не з ними. Думаю, буде сім’я своя, але після народження донечки лише все почалося.
Оскільки вони проживали без чоловіка, в хаті їм постійно потрібна була допомога. Ми проживали більше року в старому будинку без води, а якщо я говорила, що потрібно провести воду, то чоловік не спішив це робити.
Так ішов рік за роком. Сестра чоловіка вийшла заміж, свого чоловіка вона з роботи звільнила і випровадила на заробітки. А мого чоловіка – то косити, то копати то привезти, одним словом, всю чоловічу роботу у них виконував він.
У нас було господарство своє, яке ми утримували самі, діти підросли. Будинок будували самі, як збудували – народилася третя донечка.
Старші дівчатка допомагали мені, оскільки бачили, що я зовсім сама, бо чоловік постійно то на роботі, то мамі щось потрібно.
Мої діти перестали спілкуватися з бабусею. Вона приходила і звинувачувала мене, що все через мене. А діти згадують навіть те, що я давно забула.
Старша донька, в якої є вже своя донечка постійно згадує, як баба її в чотири роки примушувала гонити корів, а коли вона плакала бо корова втекла, то баба на неї сварила, що вона нездара.
Середня донька довго не розказувала, що бабуся говорила їй багато неприємних речей, бо вона на моїй стороні а до неї не ходить.
А тепер, коли у нас корови нема, то свекруха постійно говорить самій меншій, щоб ходила з її коровою, але мала не хоче, і я намагаюся постояти за своїх дітей, а вона від цього ще більше біситься…
Коли діти моєму чоловікові говорять в очі, що так не правильно, він виправдовується, що то його рідні. А хто тоді ми..?
Я живу з своїм чоловіком 23 роки, я маю від нього троє дітей, але ми ніколи не жили як сім’я, бо біля нас живуть його рідні, як він їх називає. Для нього інтереси мами завжди на першому місті.
Я постійно хочу звідси піти, але не маю куди. Заради дітей я жила всі ці роки і нічого більше. А тепер я звинувачую лише себе, що ніколи не була щаслива як жінка, бо жила інтересами чоловіка. Не мала ласки від батька, нема і від чоловіка.
А своїм дітям дякую, що вони в мене є і Богові за те, що їх дав.
Вибачайте, що все так детально описала, просто хотілося хоч комусь розповісти, що всі ці роки у мене на душі коїться…
Всім миру і добра!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
