Повідаю вам непросту історію моєї сім’ї, мені важко від того, що так може вчинити найрідніша людина. Хочу зрозуміти причину, але ніяк не можу.
У нас з братом різні батьки. Де батько Петра – нам й досі нікому невідомо. А мого тата не стало, коли Петро був в армії.
Відразу після армії Петро повернувся додому не один, він привів до нас невістку в дім.
Якраз тоді ми з мамою жили в двокімнатній квартирі. Раніше вона належала моєму рідному батькові, ми отримали її у спадок, кожна по одній кімнаті.
В моєї мами до шлюбу житла не було свого: вони з бабусею і дідусем жили в дерев’яному будинку, коли дідуся не стало, будинок почав сипатися без чоловічої руки та хорошого ремонту. В результаті бабуся перебралася до старшої дочки, через деякий час продавши ділянку, а мама стала орендувати окреме житло, залишившись без нічого. Потім вона познайомилася з батьком Петра, якийсь час жила у нього, потім, відразу коли він її покинув, вийшла заміж за мого тата.
Першу ніч Петро і його Оксана ночували на кухні на дивані, який мама приготувала до Петрового повернення. Все-таки, коли ми з ним жили в одній кімнаті до армії, то були ще малими, а в шістнадцять років ділити одну кімнату з уже дорослим братом – якось не дуже зручно. Тим паче тепер у нього дружина, а куди її подіти нам навіть і на думку не спадало.
Мама планувала, що Петро відразу влаштується на роботу і швидко з’їде від нас протягом двох-трьох місяців. Поява невістки в нашому домі і перспектива спільного проживання ще й з нею спочатку ні мене, ні маму не обрадувала, про таке ми навіть думати не хотіли. Очікували, що все це тимчасово.
Через пару тижнів вони знайшли роботу. Мама почала прикидати варіанти ремонту на кухні, адже думала, що раз молоді мають роботу, то стануть орендувати собі окреме житло. Ось тільки нікуди вони не з’їхали від нас. Несподівано ми дізналися, що наша невістка вже чекає дитину.
Я, звичайно, зовсім не хотіла віддавати свою кімнату братові та його дружині, а ще й поява в дома малої дитини взагалі нікого не радувала. Я була молодою. Я хотіла мати можливість запросити подружок, попити чай з ними, попліткувати, покрутитися перед дзеркалом, та й в решті мати свій вільний простір. Робити все це в своїй кімнаті. Звикла до самотності і особистого простору, поки брат був в армії, а я жила сама.
Вони стали вмовляти мене втрьох. Мама, якій було шкода виганяти на вулицю Оксану, яка чекає дитину, сама Оксана, яка плакала, що не має куди йти, і Петро. А брат так взагалі запропонував мені вибір: або я з речами переселяюся до мами, або буду жити з ним і Оксаною в одній кімнаті, а коли дитина народиться, то мені доведеться прокидатися ночами.
Мама обіцяла, що це не надовго, а всього на кілька років, поки Петро нормально не встане на ноги, буде заробляти достатньо грошей і забере свою сім’ю в окреме житло, а ми заживемо, як раніше. У підсумку всього цього, я слухала мамине хропіння щоночі протягом довгих п’яти років.
Племінник пішов у садочок. Мама відмовилася прописувати у нас невістку з онуком, зате сусідка вирішила підзаробити і оформила тимчасову прописку братові з дружиною за гроші, які вони з радістю їй заплатили.
Наскільки не гарно поводився Петро, настільки ж скромно вела себе у нас Оксана. Вона робила все в домі, потайки від Петра давала мамі гроші, щоб заплатити за воду і електрику або купити продуктів. Вона просила вибачення за його поведінку, коли Петро приходив додому не в настрої або після посиденьок з колегами. Іноді він був у доброму гуморі, тоді щось лагодив, посміхався, розповідав усім армійські історії, у всіх на душі ставало трішки радісніше.
Ми з Оксаною тоді дуже подружилися, якщо можна так сказати про моє тепле спілкування з чужою мені людиною. Вона стала берегинею моїх таємниць, іноді віддавала мені свій хороший одяг, робила гарні зачіски. Я, в свою чергу, ніколи не відмовлялася посидіти з племінником, коли вона мене про це просила, допомагала їй по дому, готувала для всіх їсти, купувала іграшки маляті.
Через тиждень після мого 20-річчя Петро, будучи не в доброму настрої, почав говорити неприємні речі. Що ми його не чекали, що нам було краще, якби він не повернувся додому. Що мамі ніколи не було до нього справи. Доказ – той самий диван на кухні.
– Ви б його ще в під’їзд поставили, щоб я знав своє місце, таке недобре ставлення до своєї рідної дитини, – докоряв нашій мамі Петро.
У тому ж році, за пів року до мого наступного дня народження, у Оксани не стало бабусі. Її батьки через деякий час, декілька місяців, привезли Оксані гроші, вони продали квартиру тієї бабусі. Відразу брат з дружиною взяли квартиру в кредит.
Уже рік, як Петро з Оксаною з’їхали від нас з мамою. За цей рік ми з мамою ні разу не були у них вдома, а племінника бачили раз десять, не більше. Петро забороняє Оксані запрошувати мене чи маму до них в гості додому. А Оксана лише винувато розводить руками, каже, що Петро вперше за довгий час відчуває себе вдома і не хоче, щоб до них хтось приходив. Вона навіть про поїздки до нас в гості при ньому намагається зайвий раз не говорити, навіть не згадує про нас, коли вона до нас приїжджає, то чоловік найчастіше може про це й не знати.
Мама вважає, що Петро так змінився в армії, він став зовсім іншою людиною, таке враження, що зовсім чужою для нас. Став злим, віддалився. А мені здається, що вся справа в тому дивані, який мама йому приготувала, не дарма Петро тоді про нього заговорив, він, напевно, і досі забути той вчинок не може. Я спробувала поставити себе на місце мого брата: повертаюся додому, сподіваюся на теплу зустріч з родиною, а мене на кухню відправляють жити, і то тимчасово, як незваного гостя, а самі чекають лише, щоб швидко з’їхав від них. Я б теж образилася на маму.
Але ж ніхто його не вигнав ніхто з дому, і його дружину погодилися залишити у своєму домі Вони з Оксаною п’ять років прожили з нами. Раз вже так образила зустріч з рідними йому людьми, так пішов би відразу! Якийсь лицемірство виходить: поки діватися нікуди було, жив, навіть посміхався, як своїм житлом обзавівся – відразу вирішив пригадати, як його кілька років тому образили.
Добре, що Оксана виявилася дуже хорошою і вдячною людиною: і приїде до нас, хоч і крадькома, і фотографіями племінника поділиться, порадіє з нами. Розумію, що їй не хочеться сваритися з чоловіком через нас, вона як між двох вогнів. А Петра я зовсім не розумію: носити образу в собі, стільки років, хіба це чоловічий вчинок? Як би там не було, а мама з дому його не виганяла і куском хліба ділилася завжди, і коли дружина його чекала дитину, вона не вказала йому на двері.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
