— Я абсолютно впевнена і завжди всім кажу, що виховувати синів у наш час набагато простіше, — рішуче стверджує 40-річна Оксана. — Хлопчика достатньо просто виростити, дати йому якісну освіту та гарне виховання, словом, поставити його на ноги. Далі чоловік уже сам зможе організувати своє життя. Нехай іде і сам заробляє собі на житло та комфорт, він же чоловік, він має бути добувачем.
— А з дівчатками що, інакше? Хіба діти відрізняються у цьому плані? — запитала її знайома.
— З доньками ситуація кардинально інша, з ними все набагато складніше, — пояснила Оксана. — Дівчаток обов’язково потрібно забезпечити власною нерухомістю, хоча б якимось власним куточком. Інакше просто не можна! Жінка має бути мамою і потім сидіти в декретній відпустці. У неї має бути міцний тил, власна безпечна гавань. Та й загалом, жінка, коли має власний дах над головою з самого початку, почувається в житті набагато впевненіше. Вона не буде змушена залишатися з чоловіком лише тому, що «їй нікуди піти», і не витрачатиме десятиліття на двох роботах, щоб назбирати на перший внесок для іпотеки. Вона народить дитину не у сорок років, а тоді, коли сама захоче.
Оксана продовжувала свою філософію:
— Чоловікам простіше — вони завжди зможуть заробити на себе одного. І їм, у разі розлучення, не доведеться самотужки піднімати дітей на ноги. До речі, внуки від дочки, як правило, ближчі до матері, ніж внуки від сина, бо вони частіше приходять додому. Якщо вже стоїть питання, кому має дістатися сімейна нерухомість, то логічніше, щоб вона дісталася дочкам, а не дітям невістки.
У Оксани дві дочки, милі дівчатка, Аліна та Дарина, які ще не пішли до школи.
Проте вона щиро планує докласти всіх можливих зусиль, щоб забезпечити обидвох власними квартирами — хай не до повноліття, але хоча б до 25 років.
І вона вже почала вже зараз готувати до цього свого чоловіка, Ігоря.
Слід зазначити, що батьки самої Оксани вчинили абсолютно протилежним чином: «зайву» квартиру, яку вони мали, вони надали її молодшому братові, Андрію.
Вони міркували так: у хлопця має бути міцна основа, певний стартовий майданчик, адже йому потрібно створювати сім’ю, і він повинен мати, куди привести свою майбутню дружину.
— Чоловікові потрібна власна квартира, щоб привести туди дружину, створити сім’ю і завести дітей, — міркували тоді батьки Оксани. — А жінці — щоб мати куди піти, якщо вона захоче розлучитися з чоловіком.
У результаті Оксана вийшла заміж, і зараз вони з Ігорем та двома доньками живуть у квартирі, яка належить її свекрам.
Їй, звичайно, десь глибоко в душі образливо, що батьки їй жодного житла не надали.
Адже вони обживають квартиру, що належить матері її чоловіка, вкладають власні кошти у ремонт, оплачують усі комунальні платежі.
І якщо щось трапиться у їхніх стосунках із чоловіком, їй просто не буде куди йти. А в неї двоє маленьких дітей. І власного даху над головою, як не було, так і немає.
Оксана часто поверталася думками до рішення своїх батьків.
Вона любила свого брата Андрія, але відчуття несправедливості, що гнітило її, було сильнішим за родинні почуття.
Коли Андрію виповнилося двадцять два, і він щойно закінчив університет, батьки урочисто вручили йому ключі від двокімнатної квартири, яку вони купили «про всяк випадок».
— Ось, синку, це твій старт, — сказав батько. — Ми хочемо, щоб ти одружився і жив гідно. Щоб дружина тебе поважала, тобі потрібен свій кут.
Оксана тоді вже була заміжня за Ігорем і жила в орендованій квартирі.
На її запитання, а як же вона, мати відповіла:
— Оксано, ти ж уже заміжня. Тебе чоловік повинен забезпечувати. А ти у нас розумна, сама заробиш.
Це був удар. Вона відчула, що її цінують менше, ніж Андрія, лише через те, що вона жінка і про неї має дбати чоловік її.
Її освіта, її кар’єра, її вміння заробляти — усе це було знецінено перед обличчям «чоловічого старту».
В результаті, вони з Ігорем, стомившись від постійних переїздів та підвищення орендної плати, прийняли пропозицію матері Ігоря переїхати до її квартири.
Свекруха, Тамара Петрівна, була щедрою жінкою, але Оксана щодня відчувала себе на чужій території.
Квартира Тамари Петрівни була просторою, але старою. Оксана та Ігор вклали чимало власних коштів і сил у її ремонт.
Вони замінили проводку, вікна, зробили сучасну кухню.
Кожен цвях, забитий у цю стіну, був для Оксани подвійним болем. Вона знала, що поліпшує чуже майно.
— Навіщо ти так переймаєшся? — запитував Ігор, коли вона черговий раз нервувала через дорогі італійські шпалери, які вона обрала для вітальні. — Ми ж тут живемо. Моя мама чудова, вона ніколи нас не вижене.
— Вона твоя мама, Ігоре, а не моя! — відповідала Оксана. — Це не наше житло. Уявімо гіпотетичну ситуацію: ми розлучаємося. Куди я піду з Аліною та Дариною? До моїх батьків, де вже живе Андрій? Або в орендовану однокімнатну? Я залишуся ні з чим, навіть після того, як вклала сюди всі наші заощадження на ремонт!
Ігор, вихований у переконанні, що чоловік — це фінансовий стовп, не розумів її страху.
— Ти драматизуєш. Ми любимо одне одного. І я завжди забезпечу тебе і дітей.
Але Оксані було мало його обіцянок. Її страх мав реальне підґрунтя — досвід її власної матері, яка одного разу залишилася без власного житла після розлучення, і змушена була жити з батьками.
Оксана не хотіла повторювати цю помилку.
Саме цей особистий досвід і сформував її жорстку філософію щодо дочок. Вона вирішила, що ніколи не повторить помилки своїх батьків і не залишить своїх дівчаток без фінансового тилу.
Оксана почала діяти стратегічно.
Вона перевела частину своїх заощаджень на окремий, залізний депозитний рахунок, відкритий на ім’я Аліни.
— Ігоре, ми повинні чітко розробити план. Наші дівчатка отримають власне житло до свого весілля. Це наш пріоритет номер один, — заявила вона чоловікові.
Ігор, який був більш схильний до інвестицій у бізнес, спочатку пручався.
— Але ж це заморожені гроші! Краще вкласти їх у розвиток моєї справи, і тоді ми заробимо на три квартири!
— Ні, Ігоре. Нерухомість — це фізична гарантія. Бізнес — це ризик. Якщо бізнес прогорить, ми залишимося в квартирі твоєї мами, а дівчатка — ні з чим. Наші дочки повинні знати, що у них є їхнє власне житло. Це їхня впевненість. Це їхня свобода. Я не хочу, щоб вони жили, як я і постійно хвилювалися, що залишаться без нічого.
Вона провела години, пояснюючи йому свою логіку, використовуючи приклади своїх розлучених подруг, які страждали від житлового питання.
Вона наголошувала на тому, що фінансова самостійність дозволить Аліні та Дарині вибрати чоловіка зі щирого кохання, а не по фінансовому стану.
Врешті-решт, Ігор погодився.
Вони склали план: працюватимуть вдвох, відкладаючи більшу частину доходу саме на рахунки дочок, використовуючи квартиру Тамари Петрівни як їхній тимчасовий «офіс» для накопичень.
«Це не повторення історії, це виправлення помилки!» — запевняла вона себе. Вона діяла, виходячи з несправедливості, завданої рішенням її батьків.
Вона вже бачила своїх дочок: Аліна, старша, закінчує університет, іде додому у свою власну квартиру.
Вона може вибирати: або жити там із чоловіком, або здавати житло і використовувати ці гроші для своїх потреб. Вона — вільна.
Але в той же час, вона відчувала дискомфорт. Чи не виростуть її дочки надто вимогливими до чоловіків?
Чи не стануть вони знецінювати працю своїх чоловіків, так само, як вона знецінювала ризиковану підприємницьку діяльність Ігоря, віддаючи перевагу «твердій нерухомості»?
Ці питання залишалися відкритими.
Але в одному Оксана була впевнена: її дівчатка не будуть боятися розлучення. Вони не будуть терпіти недоброго ставлення, оскільки їм буде куди йти.
Їхнє власне житло стане їхнім найсильнішим козирем і їхньою найміцнішою фортецею.
Але хіба це вірне рішення? Для чого думати про доньок зараз, коли живеш нещасливо сама?
Чому не вкласти ці гроші у власне щасливе життя.
Чому мати постійно відмовляється від усього, заради дітей, а помилку свою визнає на старості лише, коли занадто пізно і змінити вже нічого не можна?
Як ту потрібно вчинити?
Фото ілюстративне.
