Ярослава вже який рік самотньо жила на окраїні села. Після того, що вона зробила, люди почали обминати її хату, а потім і зовсім перестали з нею спілкуватися. Поки ще була в силі, то сама давала собі раду, а коли занедужала і злягла, зовсім сутужно стало – нема кому й стакан води подати.
Але Ярослава не нарікала, за роки самотності вона й сама багато чого зрозуміла, адже дуже не по-людськи вона вчинила з своїм сином і невісткою. У Ярослави було двоє дітей – син і донечка, яких вона дуже любила і, як кожна мама, бажала їм щастя. Чоловіка нещодавно не стало, то ж виховувала дітей Ярослава тепер сама.
Люба – старша донька, завжди була слухняною, ніколи мамі не перечила. І коли прийшов час виходити заміж, Люба чемно погодилася на кандидатуру, яку обрала для неї матуся. Назар був видним нареченим з багатої сім’ї. І хоч добре знала Ярослава, що донька його не любить, все одно змусила її вийти заміж.
– Ти ж з ним усе матимеш, – заспокоювала вона Любу. – А любов не головне, в сімейному житті важливими є зовсім інші речі.
І донька послухала – вийшла заміж за Назара і горя біля нього не знала. Ярослава тішилася, що так добре прилаштувала доньку. Залишилося ще сину підшукати достойну наречену. Але Богдан вже й сам придивився собі дівчину. Вже давно зустрічався він з синьоокою Іринкою.
У неї життя не склалося, чоловік залишив її з немовлям на руках, не проживши з нею і року. А дівчина – сирота, батьків своїх ніколи не знала, виховала і виростила її бабуся. То ж коли зустріла чоловіка, який погодився піклуватися про неї, прийняла його пропозицію і обпеклася. А що робити, повернулася з дитиною в село до бабусі.
Ірину Богдан покохав давно, але не наважувався до неї підійти. А коли почув про її весілля, ледь не збожеволів. То ж коли дівчина повернулася додому, відразу почав з нею зустрічатися. Ярослава про ці зустрічі нічого не знала.
А коли випадково довідалася, в хаті був такий крик, що на інший кінець села було чутно. Ярослава вимагала від сина, щоб той припинив своє спілкування з злиденною Іриною. Бідна, та ще й з дитиною – не про таку невістку мріяла Ярослава. Та Богдан і чути нічого не хотів, сказав матері, що вже все вирішено, і він розпишеться з Іриною, а її дитину всиновить.
Коли Богдан з Іриною розписувалися в сільраді, Ярослава садила біля хати грядки. А сусідам говорила, що ніколи не благословить сина на такий шлюб. Невістку вона так і не прийняла, а від сина відмовилася. Причому постійно нападала на бідолашну дівчину з погрозами і прокльонами, не давала їм спокійно жити.
То ж в один прекрасний день Богдан зібрав Ірину і сина і вони виїхали з села. Більше Ярослава про них нічого не чула. Недовго тішилася вона і донькою. Назару, зятю, випала нагода поїхати в Канаду до родичів, то ж він забрав туди і Любу. Перший час донька телефонувала мамі, переказувала, що у них все чудово. А потім дзвінки ставали все рідшими, в кінці кінців звелося все до одних привітань на свята. Грошима мамі Люба не допомагала, Назар виявився скупим. тому забороняв дружині це робити.
Так і перебивалася Ярослава в самотності, як могла. А коли вже серйозно занедужала, зрозуміла, що тепер чекати їй допомоги нізвідки. На дворі гарно зацвіла вишня, біля хати її чекали грядки, але жінці було важко навіть підвестися з ліжка. І от коли вона вже нічого доброго не чекала, в її хату постукали. На порозі стояв Богдан, Ярослава не відразу впізнала змужнілого сина.
– А що, мамо, пустите в хату, чи ще досі сердитеся? – несміливо запитав.
Ярослава нічого не відповіла, з її очей котилися гарячі сльози каяття. Слідом за Богданом в хату увійшла Ірина, за руки вона тримала чудових синочків-близнюків.
– А ми вам внуків привезли, – тихо мовила Ірина.
– Прости, донечко, – обмивалася слізьми Ярослава.
– Ну що ви, мамо! Не треба! Тепер у нас все буде добре!
Автор Олеся Біла
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
