І ось прямо на днях, мені, дуже несподівано, прийшло повідомлення про те, що я маю прийти до нотаріуса, там була вказана адреса та час. Спочатку я, зрозуміло, трохи хвилювалася, адже ніяких угод не оформляла у свої 33 роки, нікому нічого не винна, але вирішила піти на зустріч, адже справа може бути серйозна.
Таким чином, я й дізналася, що нещодавно не стало мого рідного батька, якого я жодного разу в житті не бачила, але отримала вельми хорошу спадщину від нього за заповітом, як виявилося згодом.
Так склалося, що мій батько залишив матір відразу. Коли дізнався, що вона вже чекає дитину. Вони були тоді зовсім юні, і він був не готовий до свого батьківства та відповідальності, що він навіть змінив місто проживання, аби його не чіпали і мама нічого у нього не просила.
Моя ненька дуже велика молодець. У такій ситуації, хоч була ще зовсім молода, не розгубилася зовсім та змогла взяти себе в руки і стала найкращою матусею, хоча без чоловіка, на жаль.
Хочу сказати, звісно, що в той час це було досить таки важко та багато людей її засуджували за це, не розуміли зовсім. Але вона давала всім рішучу відповідь, що й сама впорається, раз так доля склалася у неї непросто, але за чоловіком бігати не буде і вмовляти його виховувати дитину чи платити аліменти, якщо він не хоче того. Тому за всі ці роки, вона жодного разу в батька нічого не попросила, а він ні копійки сам ні їй, ні мені не дав.
Мама таки записала мене на прізвище рідного батька, тому я з дитинства знала, що у мене десь є рідний батько, який не зміг мене прийняти і якому до мене немає діла.
Незабаром в нашій родині з’явився вітчим, чудова людина, який і замінив мені рідного тата в повній мірі. Я ніколи не відчувала браку любові та уваги від нього. Він виявився дуже хорошою людиною. Лише прізвище в свідоцтві про моє народження видавало, що я йому зовсім нерідна донька, а просто чужа людина.
З роками я, звичайно, дізналася про те, хто мій справжній рідний батько і трохи назбирала інформації про його життя. Виявилося, що він так і не зумів створити свою сім’ю, хоча усіх подробиць я не знаю. Так, жив то з однією жінкою, то з іншого. Дітей більше, крім мене, у нього не було.
Одного разу я намагалася з ним здзвонитися, адже вдалося знайти номер телефону, але він навіть не захотів зі мною розмовляти. Мамі про все це я зовсім нічого і ніколи не розповідала, не хотіла її засмучувати.
Мама завжди з сумом в очах згадувала про ці відносини, і було видно, що так і не змогла пробачити батька за те, що він пішов від неї у такий важкий момент в її житті.
Так ось, що стосується спадщини. Я виявилася досі є єдиною законною спадкоємицею, яка мала право на батькове майно. А це не якийсь там ще антикваріат або щось в цьому роді, а хороша квартира.
Власного житла зараз я не маю. З чоловіком вже років п’ять збираємо на свій дах над головою, але нам далеко до фінішу. Весь цей час ми, разом з дитиною, живемо в маминій двокімнатній квартирі і сказати, що нам там усім тісно, це нічого не сказати зовсім.
Я не буду приховувати зараз, що я щиро зраділа цій новині, думаю мене кожен зрозуміє. У місті, в якому жив батько нерухомість цінується набагато дорожче, ніж у нас, і я могла б за його однокімнатну квартиру купити собі цілий будинок, якщо вдало цим розпорядитися.
На цих усіх радощах, я все розповіла матері і вітчиму.
Мамина реакція була не настільки радісною, на жаль, як моя. За її словами, мама зовсім нічого не хоче від того чоловіка, який її зрадив багато років тому і жодного разу ні про неї, ні про мене не згадав.
Вона категорично проти, щоб я погоджувалася на спадщину. Але ж, хіба можна таким розкидатися таким дорогим майном, це ж ціла квартира? Адже, якщо я її не заберу, так вона просто відійде державі і на цьому все. Адже я маю повне право на цю квартиру. Нехай вона стане компенсацією мені мамі також за всі роки, в яких був відсутній мій рідний батько. Це ж така можливість! Хіба ми не заслужили цього?
Я не знаю, як це пояснити, але від цієї квартири я відмовлятися не збираюся, вона зараз дуже може змінити наше життя. Хто в наш час відмовився б від такої можливості?
Але знаю, що мама зі мною точно спілкуватися не буде, вона вже зараз ображається. Як мені вмовити її? Як пояснити, що гордість вже немає значення, аби нам усім легше жилося?
Фото ілюстративне.
