fbpx
Життєві історії
Коли багато років тому батько йшов від нас, він відразу попередив маму, що квартиру залишає мені. Нещодавно я вийшла заміж і привела чоловіка додому. За всі ці роки мама не подумала про те, де буде жити. Проблема тепер тільки в одному – де жити мамі. Бо жити всім разом в однокімнатній квартирі – не реально

– Тепер я у власному домі не господиня! – скаржиться 50-річна Дарія Іванівна. – Я ж все життя жила і працювала заради неї, заради дочки! Ростила, любила, все робила! Заміж більше не вийшла. Ну ось, отримала на старості років подяку – донька мене з дому виганяє. Проміняла мене на чоловіка. Виставила рідну матір з квартири без жодних докорів сумління.

В свій час, двадцять шість років тому, Дарія Іванівна приїхала у велике місто з села, з глибинки, так би мовити. Вчилася, працювала, зустріла свою любов, вийшла заміж, народила доньку Любу. На жаль, з чоловіком не склалося.

Чоловік в ті часи був людиною досить-таки спроможною, і відразу після розлучення в рахунок аліментів купив однокімнатну квартиру в місті, яку оформив на дочку.

Дарія Іванівна тоді була згодна на все: вибирати особливо не доводилося, жити їй було ніде, а повертатися до себе село, в дерев’яний дідівський будинок з купою родичів, їй не хотілося зовсім.

У цій квартирі, купленої батьком для Люби, мама з донькою і прожили до цього дня. А кілька місяців тому Люба почала збиратися заміж. Хлопець начебто хороший, але, на жаль, не з міста. Дружину привести йому просто нікуди.

Але це не проблема – вважає Люба. Житло є у неї. Проблема тепер тільки в одному – маму потрібно кудись дівати. Бо жити всім разом в однокімнатній квартирі – нонсенс.

– Роби, як вважаєш за потрібне! – сказав Любі батько, до якого вона звернулася за порадою. – Квартира твоя – і юридично, і фактично. Я більше нічим допомогти не можу, свій борг перед вами обома я виконав. Далі розбирайтеся самі.

Люба вважає, що мати цілком може зараз знімати кімнату, а на пенсії поїхати до себе на батьківщину, в той будинок, звідки приїхала в місто багато років назад.

Так, там давно вже живуть її, материні, брати-сестри з сім’ями, і Дарію Іванівну ніхто не чекає. Але і не виженуть – частка власності у неї там є. Та й взагалі, село – це не велике місто, особливих проблем з житлом там немає. Влаштуватися можна, кімнату зняти у кого-небудь – на це навіть пенсії вистачить.

– А що робити? – розводить руками Люба. – Мені брати квартиру в кредит? Важко працювати без продиху з чоловіком удвох, не мати можливості ще років десять народити дитину? Маючи своє житло? Майбутній чоловік пропонує такий варіант, але я не згодна! І знімати теж при таких даних не бачу сенсу.

Мати ще не стара, їй навіть до пенсії ще кілька років. Вийде на пенсію – я готова їй допомагати. Але віддати своє житло і піти на вокзал з чоловіком і майбутніми дітьми, щоб їй було добре – це занадто! Вона прекрасно все життя знала, що квартира не її. Знала, що дочка росте. За двадцять років могла б подумати і щось купити собі, хіба ні? Хто винен, що вона цього не зробила?

Фото ілюстративне – mirkvartir.

You cannot copy content of this page